Читати книгу - "Мене називають Червоний"

хвилин тому захоплювався ним. З іншого боку, мимохіть відчував повагу до великого майстра, який повністю поринув у малюнок перед собою, може, сліпий, а може, напівсліпий, він розглядав мініатюру так пильно, наче вивчав зморшкувате обличчя якогось діда. Я розумів усе, як ніколи добре: аби зберегти стиль і устої свого малярського цеху, позбутися книги Еніште й знову стати єдиним фаворитом падишаха, він ладен віддати на тортури начальникові султанської варти не тільки своїх улюблених майстрів, а й мене — і то запросто. Я задіяв усю свою увагу й намагався викинути з голови ті теплі почуття, якими перейнявся до майстра Османа за останні два дні.

Минав час, у моїй голові панувало сум'яття. Аби приколисати шайтанів у своїй душі і відвернути від себе увагу джинів слабкодухості, я дістав зі скринь груду томів і довго навмання гортав їх.

Як багато чоловіків і жінок на ілюстраціях пхають собі до рота пальця! Впродовж двохсот останніх літ цим знаком передавали здивування в усіх малярських цехах від Самарканда до Багдада. Ось герой Кейхусров, затиснутий з обох боків ворогами, він з поміччю Аллаха цілим і неушкодженим переплив бурхливу річку Джейху, а підлі човнярі й плотарі, які відмовилися його перевозити, від здивування кладуть собі до рота палець. Ось Хосров теж запихає собі до рота палець, уперше побачивши Ширін, чия шкіра переливається, мов місячне сяйво, — вона купається в озері, срібні води якого давно потемніли. Коли придивитись уважніше, то видно, що в жінок за фіранками вікон недосяжних фортечних веж також у роті палець: вони дивляться на Тежава, який проїздить майданом. Цей володар зазнав поразки у війні з іранцями і втратив свою корону, а його улюблена дружина, красуня з красунь, теж приголомшено засунувши до рота пальця, зажурено дивиться на свого повелителя з вікна; поглядом вона благає не віддавати її на наругу ворогам. Юсуфа, звинуваченого в зґвалтуванні, тягнуть до в'язниці, а наклепниця Зулейха, спостерігаючи за ним, спокусливо, по-шайтанськи, кладе до свого червоного ротика палець. А от щасливі, але печальні закохані з якоїсь газелі, наснажені вином і силою кохання, злилися в любовному екстазі посеред райського саду, зла ж недіме від заздрості запхала собі до червоного рота палець і стежить за ними.

Незважаючи на те що цей жест став узірцем, який усі маляри заносять у свої зшитки й завчають напам'ять, на кожному малюнку жінки щораз інакше збуджено кладуть до чарівного ротика свого довгого пальця.

Як довго ці всі малюнки можуть тішити око? Коли за вікном уже добре стемніло, я підійшов до майстра Османа й сказав:

— Майстре, вчителю, з вашого дозволу я покину скарбницю, тільки відчинять двері.

— Отакої! — вигукнув він. — У нас попереду ще ціла ніч і ранок. Чого ж так швидко твої очі вдовольнилися найпрекраснішими в світі малюнками?!

Говорячи, він не відривав погляду від сторінки перед собою, але скаламучені зіниці свідчили про те, що він повільно, однак невблаганно сліпне.

— Ми вже розкрили таємницю кінських ніздрів, — сміливо дав я йому відсіч.

— Ха! Звичайно! — вигукнув він. — Тепер справа переходить до рук падишаха й головного скарбничого. Можливо, нас усіх помилують.

Чи назве він перед ними вбивцею Лейлека? Наляканий, я навіть не наважився запитати про це. Боявся, що він не випустить мене зі скарбниці. А найбільше переживав, аби не звинуватив у вбивстві мене.

— Десь поділася голка з булавкою, якою отемнив себе Бехзат, — озвався він.

— У будь-якому разі карлик знайшов її й поклав на місце, — відповів я. — Яка гарна ця сторінка, що ви зараз її розглядаєте!

Його обличчя засвітилося радістю, ніби в малої дитини, він усміхнувся.

— Хосров під'їхав уночі верхи під мури палацу Ширін і, згораючи від нетерпіння, чекає на неї, — промовив він. — Робота в манері древніх майстрів Ґерата.

Майстер Осман подивився на мініатюру так, ніби міг бачити, проте навіть не взяв окуляра.

— Як чарівно, неначе внутрішнім сяйвом, світяться в пітьмі ночі весняні квіти, кожен листочок на дереві, кожна зірка на небі. З яким смиренням і терпінням виведені орнаменти на стіні, як благородно накладена позолота, як гармонійно розмічена сторінка! Ти бачиш ту красу? Кінь красеня Хосрова витончений і граційний, наче жінка. Його кохана Ширін нахилила голову і виглядає з вікна вгорі, але обличчя її пломенить гордістю. Коли дивишся на тонко, з любов'ю накладені художником фарби, на структуру мініатюри, здається, закохані перебуватимуть тут вічно в сяйві, що ллється звідкись з глибини роботи. Ти бачиш: їхні голови обернені одна до одної, але тіла — до нас. Хосров і Ширін ніби знають, що вони — в малюнку й нам їх видно. Й тому анітрохи не стараються бути схожими на людей, які оточують нас щодня. Навпаки, вони натякають нам, що народжені пам'яттю Аллаха. Через це час усередині малюнка застиг. Хоч би як швидко розгорталися події в оповіді, однак Хосров і Ширін зоставатимуться на своїх місцях до кінця людських днів, не поворухнуть ані рукою, ані ногою, навіть на мить не відведуть убік очей. Вони — ніби юні дівчата, горді своєю цнотливістю. В лазуровій ночі разом з ними завмерло все; наче серця закоханих схвильовано б'ють пташиними крилами в зоряній темряві, проте в цю мить, якій немає подібних, самі птахи, немов навіки, прикріплені до неба. Древні ґератські маляри знали, що оксамитова Аллахова пітьма опуститься завісою перед їхніми очима, відали: якщо днями, тижнями без найменшого поруху вдивлятись у такий малюнок і помалу сліпнути, то душа врешті зіллється з нескінченним часом тієї мініатюри.

Настав час вечірнього азану, загін охоронців урочисто розчинив двері скарбниці, а майстер Осман досі пильно вдивлявся в птаха на розгорнутій сторінці, птах застиг у польоті. Проте охоронці помітили тьмяний колір його зіниць, вони здогадалися: щось не те в його погляді. Так ми здогадуємося, що перед нами сліпа людина, коли вона не з того боку тягнеться до блюдця перед собою.

Увага чавушів-охоронців була зайнята майстром Османом, що залишався тут, та карликом, який крутився біля дверей, тож вони не обшукали мене як слід і не знайшли голки з булавкою, захованої під спідньою білизною. Минувши ворота палацу, я вийшов на стамбульські вулиці, а вже будучи подалі від них, дістав страхітливу голку, якою отемнив себе Бехзат, увіткнув її собі в кушак і підтюпцем побіг додому.

У скарбниці було так зимно, що, здавалося, на вулиці міста вже прийшла весна. Минаючи Ескіхан-базар та його крамниці, де торгували бакалією, перцем, зіллям, плодами, овочами та дровами і які одна за одною зачинялися, я сповільнив ходу й