Читати книгу - "Я, Богдан"

звелів забрати вчених тих та всіх рабинів та закувати в залізо, щоб мати за них викуп, а молойців своїх послав покінчити з усіма невірами, Черкни його ножем освяченим по шиї — та й уже! Аж біжать мої хлопці назад перестрашені та ще здалеку гукають: «Пане сотнику! Пане сотнику!» — «А що, — кажу, — не знайдете в калині кого різати? Може, який притаївся мертвим, то ви його ножем під боки, щоб не лукавив! Отак, діти мої!» А вони: «Пане сотнику, співають же ж! Співають і плачуть, чоловіки й жінки, старі й маленькі дітки! Що б то воно значило? Гріх же, пане сотнику! Люди ж! Співають. Співають і плачуть». Ну, тут уже моя душа й з кунтуша вискочила: «Чи ви козаки? — крикнув я їм. — Кінчати! Кому звелено?» Потав я їх назад, а сам одвернувся, щоб і не бачити, й не чути. А вже тоді з полковником Максимом і шляхту в замку доскочили.

Я дивився на цього опецькуватого, облитого потом під чужими кармазинами чоловіка і гірко думав: чом не здох він, п’яний, отам під тином в Чигирині? Чом?

— Чи ж думав ти про справедливість, Семку? — поспитав я його.

— Справедливість? Пане гетьмане, та ж вона приходить лише на поминки!

— А про милосердя? — питав я далі,

— Гей, пане гетьмане, — зареготав Семко. — Милосердя хай скапує з уст попівських, як сік з берези, а нам те й знати, що помсту та кару!

— А смерті безневинні, катування й кров хай падає на голову гетьманові? — тихо поспитав я. Не ждав відповіді від Забудського. Ні милосердя, ні добросердя. Сам пустив отаких по всій землі, тепер мав нести і їхні провини. Махнув своїм осавулам, щоб узяли Семка, і звелів: «Одпровадити до мого табору й прикувати за шию до гармати».

Семко запручався крутоплечо, але мої хлопці вміли брати міцно, тоді він сичливим своїм, аж занадто тихо — погрозливим голосом прошелестів: «Гей, пане гетьмане, тримай свою булаву, а то загубиш! Ой тримай!»

Я одвернув плечі од нього, бо ж не він вручав мені булаву, не він і відбиратиме. Семка потягнули пріч, а козацтво його похмуро посунуло на мене, грізно й ворожо посунуло, і вже тут важила не приязнь та любов до сотника, а думка про власне збереження, бо коли отак перед очима у всіх беруть самого сотника, одчайдуха Забудського, то можуть узяти будь — кого з них, — і рідна мати не знайде. — Поперед усіх вискочив кобзар, дзвякаючи голою шаблею об струни, та я не дав йому розтулити рота, ступнув важко назустріч, висмикнув йому кобзу з рук, зірвав шаблю зі струн, махнувши через плече, ввігнав її в одвірок, аж бринькнула, крикнув осудливо:

— Негоже, кобзарю, святу шаблю до струн чистих чіпляти! Шабля — кров лити, а струни — оплакувати ту кров!

Та й заграв — заспівав козацтву:

Отеє же, пішли наші на чотири поля,

Що на чотири поля, а на п’ятеє подоллє.

Хто перший підійде, того гармата уб’є

Хто другий добіжить, того самопал цапне.

Хто третій підлетить, той хреститися буде,

Хреститися буде й молитися стане,

Що хрест з осоки — то його надбаннє.

А з цими словами попросив свого духівника: «Отче Федоре, врозуміть заблудших сих».

Отцю Федору підвели коня його з саквами, і священик став діставати з саков книги, старі, товсті, мудрі, і найбільші крикуни втишилися, ждучи, що ж то воно буде далі. Отець Федір тим часом діставав одну й другу книгу, розгортав, закривав, дістав ще й третю, на нього дивилися з пошаною й острахом, ждали од нього слів високих і загадкових, та він мовчав, лиш кидав з — під густих брів короткі погляди, і те мовчання було страшніше за слова.

Зате я не витримав і дав волю своєму гніву.

— Бачите сі книги? В них Боже слово. А слово те: не убий! Не убий безоружного, не відбери життя в сіромахи, в старого й немічного, в удовиці, в дитяти, не зобидь безсилого, не надругайся над беззахисністю. А ви? Чи ви воїни, а чи зарізяки — вишневеччики? Ллєте кров, як воду, вбиваєте нещасних, ще й радуєтесь!

Вони мовчали. Задкували од мене. Ховали очі. Ховали руки. Дехто аж за спину. Хтось зітхнув, хтось спробував виправдатись: «Та хіба ми що? Пан сотник велів і гнав, а ми й не дуже! Там, може, половина ще й живі… Хто ховався, то ми й не чіпали…»

Я схаменувся. На кого кричу? Тих, що різали, ніколи не побачиш. Винних немає. Прости їх, грішних, самі не відають, що творять. То було божевілля, наслання, скаламучення душ. Тепер вони самі шкодують, але ні признатися, ні покаятися не можуть. Якби вміли плакати, то поплакали б над невинно убієнними, але сльози свої вони вже давно вилили, бо мали досить власного горя.

Тоді я мовив спокійно, бо отець Федір і далі мовчав:

— Підіть в отой гай калиновий, де був скоєний злочин, знайдіть усіх уцілілих, перев’яжіть їхні рани, нагодуйте, й зодягніть, і проведіть аж до краю землі нашої! І щоб волос не впав з їхніх голів! Повеління гетьманське, чуєте?

— Чуємо, батьку!

І посунули юрмою від мене, зраділі, погукуючи:

— Хіба ж то ми?

— Казав же я сотникові!

— Та вже тепер воно гаразд буде.

— Еге ж. Чи за три дні хто й живий?

— Хто хоче жити, то живий буде.

— А м їм гукнемо: «Гей, жиди! Які живі, то вставайте! Пан гетьман Хміль звелів не лякатися і воскресати. А ми вас одпровадимо аж до панів шляхти!»

— Та й відпровадимо, хай собі йдуть. За саму Віслу!

— Теж живі душі.

А я дивився не на них і не вслід їм, а на отця Федора, дивуючись, чом же він мовчав і нічого не сказав. Чи й він, як дух Самійлів, тільки й знав, що слова з давніх книг: «Є вітри, які створені для відомщення, і в ярості своїй посилають удари свої»?

— Коня! — звелів я і погнав до замку.

Кривоносові, видати, вже сказано про мене, бо вийшов зустрічати до замкової брами, стояв серед розвалищ, серед неприбраних трупів ворожих і непохованих своїх, позаду підпирали його козаки корсунські дужі, високі, як дуби, молоді й гнучкі, а сам був маслакуватий, грубий, з обличчям, посинілим од безсоння, світив на мене вогненним своїм вусом, цілився носом своїм кривим, поблимкував зеленими очима. Вперше побачив я його таким, бо досі знав то в бесіді розважливій, то в ділі молодецькім, де більше брав розумом,