read-books.club » Сучасна проза » Я, Богдан 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, Богдан"

132
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Я, Богдан" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 116 117 118 ... 213
Перейти на сторінку:
радше нагадувала козацьку шапку — бирку, величезний срібний хрест на товстенному срібному ретязі міг послужити і для благословіння, і як зброя при потребі, бо ні шаблі, ні мушкета отець Федір, природно, не носив, а життя наше було сповнене загроз і непевності.

Ввійшовши до хати, отець Федір мовчки поблагословив мене, і я поцілував йому руку.

— Отче, — сказав я, — пролилася безвинна кров. Одпусти мені гріх мій тяжкий.

— Бог простить, — промовив він задумливо.

— І дітей нерозумних теж прости, — попросив я.

— Бог простить і їх.

А «діти нерозумнії», козацтво моє нестримнеє, зачувши про гетьмана, вже побралися через річку хто як був — той голий до пояса, той у чоботях, а той босий, той з рушницею на плечі, а той з чаркою, вели з собою й жінок якихось непутящих, і бандурист з голою шаблею, причепленою на струни, і два скрипалі — не розбереш, цигани чи жиди, — прицигакували слідом за бандуристом: «Ой вей, жидівочка, сугель, сугель, коханочка! Та дрей сабаш, та дрей гугель, та дрей Хаїм, ром — бом — бом!»

Я вийшов з хати разом з отцем Федором, а вже двір повнився розгуляним козацтвом, якого не спинить ніяка сила і не, присоромлять ніякі слова.

— Батьку! — кричали козаки, сміялись, і плакали, і навіть лукаво вдавали, ніби міряться цілувати мої чоботи. — Батьку гетьмане! Яка радість! Пошанував наше товариство! Дяка й любов тобі, батьку!

Мені треба було виявити суворість, тому я відступився од п’яних і гукнув:

— Сотник ваш де?

— Сотник? Семко? Батьку! Буде! Буде й Семко! А ось ми з його сотні. Осьдечки ж ми! Оце Ярема Лелекало, в ремінних штанях, а отой босий — то Яндр Шаленко, а в кармазині Васько Ганебний, а в ярмулці Лейба Іван, а на скрипочках виграють Гаврило Пиркало та Семен Гиркало, бо Івашко Фалевдиш жениться, як і наш пан полковник Максим, і теж бере пані уродзону, хоч і зодягнена вона недишкретно, а Іля з Мотовилівки та Роман Кандір тягнуть ото барило з медом… Випий з нами, батьку! І ти, отче святий, причастися козацьким причастям…

Я випив корець меду, бо як же інакше. Сказав, щоправда: «Не напивайтеся, дітки, занадто, бо то гріх». Отець Федір перехрестив козаків. Тоді я спитав тих, що ближче:

— Як же вам ведеться, панове — товариство?

— А як ведеться, батьку гетьмане? Замок узяли. Приступилися і взяли. Тепер наш. І полковник Максим жениться на княгині. Як і наш Івашко Фалендиш. А ось і наш сотник правиться…

Семко Забудський пхався мокрий, як миша. Поміж козацькими сіром’ягами сяяв на сонці єдамашкою і златоглавом, коштовною зброєю обвішаний, немов на продаж, опецькуватий був ще тоді в Чигирині, тепер же в’язи йому так розперло, що панські саєти аж тріщали.

— Чолом, гетьмане! — ще здалеку мовив до мене своїм дошкульно — тихим (ніби тобі поза шкірою йде!) голосом, в якому легко вловив я владність і навіть пиху. Пиха перед гетьманом? З чого б то?

— Чолом, сотнику! — відказав йому. — Гаразд, що квапишся до гетьмана, та міг би ж коня взяти.

— А мого коня вбито, як брав я замок, — гордо мовив Семко, стаючи вже коло мене. — Бо то ж я взяв замок, гетьмане, Семен Забуський до твоєї ласки.

— Забудський? — нагадав я йому.

— Забуський, — поправив Семко. Згубив десь одну літеру, та вже хай.

— Розказуй же, як брав Тульчин, — даючи йому місце коло себе, сказав я.

— А так і брав. Прискочив з своїми молойцями, запалив Нестервар, наробив; диму й шелесту, та й ударив на замок. А там князь Четвертинський з шляхтою, та жиди, прихвосні панські збіглися з усієї округи. Ну ж порадів я, так порадів! Виставив найгорластіших своїх козаків Улаша Лунченка, та Яхна Чвовжа, та Яцька Обуйного і кажу їм, кричіть, мовляв, оттепер ми вам разом за все віддячимо, і за те, як ви Наливайка в мідяному волові спалили, і як дітей козацьких у казанах варили, і як козаків серед Варшави колесували, шкуру з живих лупили, і як жінкам їхнім груди обрізували та тими грудьми по пиці нас били, і як ви з жидами орали лід нашими батьками, і як ви нашу благочестиву віру нехристам запродували. Ну то й крикнули мої хлопці, а гармаші з трьох гармат замок стали бурити. Так що ж панота? Вони жидам мушкети роздали, ті як вдарили по ніс, то в мене й лягло хлопців надцять, а тоді ті як виломляться з замку, та як наляжуть, то й довелося брати ноги на плечі, трясця його мамі! Отут і коня мого вбито, а вже як я вцілів, того й Господь Бог не відає. То я відступив. Та пустив хлопців довкіл, щоб збирали люд, і приймали ми всіх, хто хотів, та як облягли замок тисяч на п’ять, а може й на десять, то пани й запросили решпекту. Викинули білу хоруговку, я й кажу хлопцям: «Зуспіли — таки ми панів!» Ну, перемови. Теє—сеє. Кажу панам: «Оддайте нам усіх жидів — зарізяк, що мене пошарпали, а самі сидіть собі. А жиди хай тепер нам платять відкупне, ото й уся рада. Бо дав нам заповіт батько Богдан: багатого дери, щоб не багатився, з убогим ділись, щоб не бідував, то й не буде лучче і не буде краще, як у нас на Україні».

— Затямив же ти мій заповіт, — урвав я його мову.

— Чому б мав не затямити? Викрикував тебе гетьманам, то знав, кого викрикувати.

— Хіба то ти викрикував? Бачив тебе під тином в Чигирині коло шинку, а на Січі не бачив.

— Гай — гай, пане гетьмане! Чи забув, як я кричав?

— Не розчув твого голосу. А тепер хочу почути. Говори далі.

— А що говорити? Зідрали ми луп з жидів, а самих звелів я загнати в калиновий гай. Є тут неподалік. Верби довкола, а посередині калина, рай, та й годі. Загнав їх туди, може тисячу, а може й три, хто ж там лічитиме. Тоді послав я хлопців, кажу, вбийте хоругву нашу християнську там у землю і крикніть: «Хто хоче прийняти нашу віру християнську, той зостанеться живий. Хай прийде і сяде під цю хоругву». І тричі кричали мої хлопці, а нехрещені й слухати не хотіли. Вже мій козак, що сам з них, Іван Лейба сказав, що там аж три гаони їхні, себто якісь їхні мудреці жидівські, Лазгар, Соломон і Хаїм та ще ректор тульчинський Арон, і всі вони вмовляли своїх триматися своєї віри. То я

1 ... 116 117 118 ... 213
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, Богдан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, Богдан"