Читати книгу - "Чорнильна смерть"

О так, білі жінки сідали коло нього, гладили йому серце своїми холодними пальцями. Вогнерукий відчував це, наче то було його серце. «Сойко!» — причувався йому їхній шепіт, і він водночас і здригався, і тужив за ними. «Дайте йому виспатись, — думав він. — Дайте йому відпочити від страху, який несе день, страху за себе, страху за доньку, страху зробити щось не так… Лишіть його».

Вогнерукий підійшов до Чарівновустого й поклав йому руку на серце. Він розбудив його, страшенно блідого. Так, вони були коло нього.

Вогнерукий пустив вогонь, він затанцював на його пальцях. Вогонь міг прогнати холод, який лишили ті відвідувачки. Білі жінки були свіжі і ясні, чисті, мов сніг, але серце замерзало. І водночас горіло.

— Що вони шепотіли цього разу? Сойко, безсмертя вже близько?

Чарівновустий відкинув шкуру, під якою спав. Руки йому тремтіли, наче він надто довго тримав їх у холодній воді.

Вогнерукий посилив вогонь і ще раз лагідно притис йому руку до серця:

— Тепер краще?

Чарівновустий кивнув головою. Він не відвів вогненну руку вбік, дарма що вона була гаряча порівняно з температурою людської шкіри.

— Вони влили тобі вогонь у жили, щоб ти знову ожив? — спитав колись Фарид.

— Можливо, — відповів Вогнерукий. Ця думка подобалася йому.

— Господи, вони, мабуть, люблять тебе, — сказав він, коли Чарівновустий, очманілий від сну, звівся на ноги. — На жаль, вони інколи забувають, що їхня любов неминуче веде до смерті.

— Авжеж, забувають. Дякую, що розбудив. — Чарівновустий підступив до зубців і подивився в ніч. — Він їде, Сойко, — ось що вони шепотіли сьогодні. Він їде. А проте, — він обернувся і глянув на Вогнерукого, — шлях йому прокладає Свистун. Що вони хотіли цим сказати?

— Ну, хоч би що воно означало, — Вогнерукий загасив вогонь і підступив до нього, — а Свистунові теж доведеться пройти по мосту, як і його панові, отже, ми вчасно помітимо його приїзд. — Вогнерукому й досі видавалося дивним, що він вимовляє ім’я Свистуна, не відчуваючи страху. Отже, він назавжди лишив страх на тому світі.

Вітер збрижив воду озера. По мосту походжали Віолантині солдати, і Вогнерукому здавалося, ніби невтомні кроки їхньої володарки долинають аж до зубців. Віолантині кроки — і скрип Бальбулюсового пера.

— Покажи мені Резу, — подивився на нього Чарівновустий. — Так само, як показував у вогні матір Віоланти та її сестер.

Вогнерукий завагався.

— Ну, покажи, — просив Чарівновустий. — Я знаю, що тобі її обличчя майже не менш рідне, ніж мені.

«Я все розповіла Мо», — ось що шепнула йому Реза у в’язниці Сутінкового замку. Вона безперечно не збрехала. Звичайно, ні, Вогнерукий. Реза тямить брехати не більше, ніж чоловік, якого вона кохає.

Вогнерукий зобразив постать серед ночі й дозволив вогню розмалювати її.

Чарівновустий мимоволі простяг руки, проте відсмикнув їх, бо вогонь пік.

— А що з Меґі? — Як виразно відбилася на його обличчі батьківська любов! Ні, він не змінився, хоч би що казали інші люди. Він був мов розгорнена книжка, з гарячим серцем і голосом, який міг прикликати що завгодно, — так само, як робив це вогонь для Вогнерукого.

Полум’я зобразило Меґі серед ночі й виповнило її гарячим життям, і то так правдиво, що батько миттю відвернувся, тільки-но його руки знову схопилися за вогонь.

— А тепер ти. — Вогнерукий примусив вогненну постать стояти за зубцями.

— Я?

— Так. Розкажи мені про Роксану. Виправдай своє ім’я, Чарівновустий.

Сойка засміявся й зіперся плечима на зубці.

— Про Роксану? Це неважко, — тихо промовив він. — Феноліо написав про неї дивовижні речі.

Коли Чарівновустий заговорив, його голос схопив Вогнерукого, мов рука за серце. Він відчував слова шкірою, немов Роксанині руки:

— «Вогнерукий доти ще ніколи не бачив вродливішої жінки. Її коси були чорні, мов ніч, яку він любив. У її очах проступали сутінь під деревами, воронове крило, вогненний подих. Її шкіра нагадувала місячне сяєво на крильцях фей…»

Вогнерукий заплющив очі й відчув, як поряд дихає Роксана. Він хотів, щоб Чарівновустий говорив так довго, аж поки слова стануть плоттю і кров’ю, але слова Феноліо невдовзі скінчилися, і Роксана щезла.

— А що з Бріаною? — Чарівновустий вимовив її ім’я, і Вогнерукому вже здалося, ніби він бачить, як його донька стоїть уночі, відвернувши обличчя, як вона здебільшого й чинила, коли він проходив повз неї. — Твоя донька тут, а ти навряд чи смієш глянути на неї. То показати тобі й Бріану?

— Так, — тихо відповів Вогнерукий. — Покажи її.

Чарівновустий відкашлявся, наче хотів пересвідчитися, що його голос розкриє всю повноту своєї сили.

— Про твою доньку в книжці Феноліо нічого не написано, крім її ім’я й кількох слів про малу дитину, якою вона давно вже перестала бути. Тож я можу сказати про неї тільки те, що бачить кожен.

Серце Вогнерукого стиснулося, наче злякалося слів, які мали пролунати тепер. Його донька, його чужа донька.

— Бріана успадкувала материну вроду, проте кожен, хто бачить її, одразу думає про тебе. — Чарівновустий вимовляв слова обережно, наче брав кожне окреме слово в ночі, наче складав Бріанине обличчя з зірок. — Вогонь горить у її косах і в її серці, а дивлячись у дзеркало, вона думає про свого батька…

«Якому дорікає, що він повернувся з того світу, не привівши з собою Козимо, — думав Вогнерукий. — Мовчи, — хотів він сказати Чарівновустому, — забудь про мою доньку. Говори краще знову про Роксану». Проте мовчав, і Чарівновустий розповідав далі:

— Бріана набагато доросліша за Меґі, але інколи схожа на заблукану дитину, яка жахається своєї вроди. Вона має чарівливість своєї матері та її гарний голос, навіть Принців ведмідь чує, кола вона співає, — але всі її пісні сумні й розповідають, що жінка, яка кохає, коли-небудь загине.

Вогнерукий відчув сльози на обличчі. Він забув, як воно — відчувати їх, такі холодні, на шкірі. Він стер їх гарячими пучками.

Але Чарівновустий розповідав далі, таким ніжним голосом, наче говорив про рідну доньку:

— Вона дивиться на тебе, коли думає, що ти не бачиш її. Вона стежить за тобою очима, наче шукає в твоєму обличчі саму себе. І, мабуть, хоче дізнатися від нас обох, як там на тому світі і чи бачили ми там Козимо.

— Я двічі бачив його там, — тихо мовив Вогнерукий. — І, мабуть, залюбки розчарував би її з приводу кожної з цих