Читати книгу - "Срібне яблуко, Анна Авілова"

Якось Джейн разом із мамою ходила до музею сучасного мистецтва. Там була кімната, з великою картиною: якісь, безперечно, геніальні ляпки такого ж талановитого художника. Так само в кімнаті грала якась жахлива музика: симбіоз незрозумілих шерехів на чолі зі звуком дзвінкої тарілки. Ця експозиція називалася "Людина всередині себе". Тоді в кімнату зайшли чоловіки іноземці в костюмах і окулярах, вони довго вдивлялися в картину, з почуттям прислухалися до "музики", а потім, з глибоко враженим виразом обличчя, говорили як все це геніально. А Джейн все дивилася на картину і думала: "Яка ж  маячня тут представлена".

Зараз вона лежала на підлозі, дивилася на картину (так, ось де вона її вже бачила, це все-таки картина), слухала музику і зрозуміла. Тепер вона, нарешті, зрозуміла, ось же воно "Людина всередині себе". Як це все ж таки геніально.

    Їй було абсолютно байдуже, що відбувається навколо. Може вона зовсім і не у своєму світі, може в якомусь іншому. А раптом взагалі в тому, куди одного разу потрапив Батько. Хоча все це вже не важливо.

Хтось узяв її в оберемок і поклав на щось невагоме. Все її тіло перемішалося, лежачи на якихось ношах, потім її поклали в машину чи може не в машину зовсім, а в космічний корабель, наприклад, і вони кудись довго їхали. Потім багато людей заглядало їй в обличчя. Вона тільки сподівалася, що це були люди. Дуже схожі на людей, але не з одним білим оком, як у розповідях Трістана. Джейн начебто бачила, що людей багато, але виглядали вони насправді однаково. Немов десятки однаковісіньких осіб. І вони теж шурхотіли, говорили, гриміли й дзвеніли. І їй почало здаватися, що вони з мамою вже дуже довго перебувають у цьому Музеї сучасного мистецтва. Час йти додому. І Джейн попливла кудись далеко-далеко, а потім і зовсім загубила у чорному вирі всі ці обличчя та звуки.