Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

Хоча під час жалоби не заведено обдаровувати посланця, але пані Хітаці, щоб хоч чимось віддячити, дістала меч і прекрасний плямистий пояс, уже давно приготовані для Каору, і, поклавши їх у парчевий мішок, передала все це Окура-но тайфу зі словами: «Прийміть на згадку про покійну...».

Коли Окура-но тайфу показав подарунок Каору, той дорікнув: «У такий час краще було б цього не робити».

«Пані Хітаці прийняла мене особисто, — повідомив посланець. — Вона плакала весь час, поки ми з нею розмовляли. Між іншим вона просила передати вам подяку за увагу, яку ви готові надати її малолітнім синам. Вона розуміє, яка це честь, враховуючи їхнє низьке походження... Одним словом, вона пришле їх до вас найближчим часом прислуговувати у будинку й обіцяє нікому не говорити ні слова про причини вашої до них прихильності».

«Навряд чи хто-небудь мріяв породичатися з намісником провінції Хітаці, — подумав Каору, — але навіть у найвищих покоях іноді прислуговують дочки з подібних родин. І якщо одна з них здобуде прихильність Імператора, то хто їй суддя? А що вже говорити про простих підданих, які часто одружуються з дівчатами низького походження або жінками, які раніше вже були в шлюбі? Навіть якби Укіфуне була рідною дочкою намісника, зв’язок з нею навряд чи міг би мені зашкодити, тим паче що я не мав наміру надавати йому розголосу. Так чи інакше, я мушу показати нещасній матері, яка честь для її дітей мати кревний зв’язок з померлою».

А тим часом до пані Хітаці несподівано нагрянув чоловік. Він, розгніваний до нестями, навіть не присівши, щоб не осквернитися, накинувся на неї з докорами: «Чому це ви в такий час усунулися від домашніх справ?» А треба сказати, що намісник провінції Хітаці ніколи не цікавився долею своєї пасербиці, хоча й здогадувався, що вона живе у скруті. Його дружина приховувала від нього всю правду, вирішивши відкрити йому все, лише коли дочку перевезуть до столиці й обсиплють почестями. Але тепер, коли всі надії розвіялися, їй не залишалося нічого іншого, як, гірко плачучи, розповісти йому про те, що сталося останнім часом, і показати листа Каору. Намісник провінції Хітаці знову і знову перечитував його, збентежений, як і будь-який провінційний чиновник, увагою високої столичної особи до своєї сім’ї.

«Як жаль, що вона померла, втративши таку щасливу можливість! — поскаржився він. — Я іноді роблю послуги панові Каору, але не можу похвалитися тим, що він не дивиться на мене зверхньо. Але якщо він пообіцяв посприяти нашим синам, то вони таки матимуть майбутнє».

Побачивши радість на його обличчі, пані Хітаці у відчаї заридала, подумавши: «О, якби моя нещасна дочка була жива!»

Цього разу і чоловік заплакав. Адже якби дівчина була жива, сім’я намісника навряд чи заслужила б увагу Каору. І якщо тепер той написав матері, то це означало лише, що він почувається винним і, щоб хоч якось загладити свою провину, готовий миритися навіть з неминучим осудом.

Наближався сорок дев’ятий день, останній день жалоби, і після недовгих вагань стосовно того, що сталося з Укіфуне, Каору вирішив, що молебні у будь-якому разі не зашкодять їй, і потайки доручив Ріссі справити належні обряди, особ­ливо подбавши про те, щоб всі шістдесят монахів отримали щедру винагороду. Пані Хітаці також приїжджала в Удзі й винагородила їх від свого імені.

Принц Ніоу прислав Укон срібний горщик, наповнений золотом. Побоюючись пересудів, він обмежився цим скромним даром, який був зроблений від імені Укон, тож люди, які не знали справжніх обставин, дивувалися: «Звідки це у простої служниці?..» Каору прислав своїх найвірніших прибічників.

«Що це за диво? Навіщо такий молебень заради нікому не відомої особи? — дивувалися люди. — Хто ж вона така?»

Коли ж з’явився намісник провінції Хітаці і став поводитися у будинку немов самовпевнений господар, то їхній подив не знав меж. А той, роззираючись навколо, думав лише про те, наскільки обмежені можливості людей такого низького стану, як він. Ось, наприклад, він нещодавно святкував народження онука і, здавалося б, нічого не пошкодував, щоб належним чином прикрасити покої, але, на жаль, йому бракувало як китайського, так і корейського начиння. І до теперішньої пишноти в Удзі йому було далеко, дарма що поминальний обряд тут проводився без розголосу. А от якби пасербиця була жива, то його взагалі до неї не допустили б.

Нака-но кімі подбала про читання сутр і частування для семи монахів. Вже навіть Імператор дізнався про існування дівчини з Удзі, і мимоволі пожалів Каору, бо той, боячись образити Другу принцесу, свою дружину, приховував свої почуття до дорогої його серцю особи.

І Каору, і принц Ніоу не переставали оплакувати своєї втрати. Сильно горював принц, втративши кохану тоді, коли його пристрасть досягла вершини, однак, як людина легковажна, він не пропускав ні найменшої нагоди розважитися з іншими жінками. Каору також не забував про втрату, хоча підготовка поминального обряду і турбота про сім’ю покійної не залишали йому вільного часу для журби.

Імператриця-дружина на час жалоби за принцом Сікібукьо переїхала у будинок на Шостій лінії. Главою церемоніального відомства став Другий принц. Нове звання, піднявши його вагу у світі, одночасно обмежило свободу, і він не міг так часто відвідувати Імператрицю, як би хотів. Тим часом принц Ніоу, знемагаючи від туги, шукав розради у покоях Першої принцеси. Навколо неї було чимало миловидних жінок, але, на жаль, багатьох з них він вже знав.

Найгарнішою, з доброю вдачею, серед них була пані Косайсьо, таємна кохана Каору, якою він особливо дорожив. Ніхто краще за неї не вмів грати на кото, написати листа чи підтримати товариську розмову.

Принц також давно вже цікавився цією особою і неодноразово намагався зруйнувати її зв’язок з Каору. Однак Косайсьо рішуче відкинула залицяння принца, щоб не здаватися йому такою ж, як інші жінки. І от, знаючи, яке горе переживає Каору останніми днями, сповнена співчуття, вона послала йому листа:

«Моє серце

Не гірше за інших

Вашому горю співчуває.

Але хто я для Вас?

Тож лишилось мені тільки зітхати.

Та “якби замінити підстилку із багряного листя...”{316}».

Папір для листа було обрано з великим смаком, а сам лист Каору отримав, коли спустилися тихі, сумні сутінки.

«Чимало горя

У житті зазнав я 

На цьому світі,

Але ніхто ніколи не чув

Моїх нарікань», —

відповів Каору, зворушений тим, що Косайсьо так глибоко проникла в його почуття, і негайно вирушив до неї, щоб особисто висловити свою вдячність. Навряд чи коли-небудь така висока особа відвідувала скромні покої придворної жінки. Здивований їхніми малими розмірами, Каору влаштувався біля дверей. Хоча Косайсьо була збентежена, але трималася із гідністю і, відповідаючи на запитання, виявляла тонкий розум. «Навіть покійна Укіфуне не мала такої чуйної душі. Цікаво, що змусило її піти на службу до принцеси? Я й сам не був би проти того, щоб узяти її