Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

Укон ридала так відчайдушно, що підозри Каору розвіялися, і він також заплакав. «Але ж ви знаєте, що я живу у всіх на виду і не можу вільно розпоряджатися собою... — сказав він. — Я був упевнений, що з часом все залагодиться і що, перевізши вашу пані до столиці, я зумію знайти їй гідне місце у світі. Ви кажете, що її образила моя холодність, а мені здається, що вона просто віддавала перевагу іншому. Може, зараз не варто про це говорити, і все ж... До того ж я не хотів би, щоб хто-небудь нас підслухав... Я маю на увазі принца Ніоу. Я хотів би знати, коли він почав зустрічатися з нею? Принц має дивовижну здатність зачаровувати жіночі серця, і, може, ваша пані вирішила піти зі світу саме тому, що він занадто рідко відвідував її? Розкажіть мені все, нічого не приховуючи».

«Виходить, що він справді все знає», — подумала Укон, щиро жаліючи покійну Укіфуне.

«Боюся, що вас ввели в оману, — відповіла вона. — Повірте, я ні на мить не відлучалася від пані...» Потім, трохи помовчавши, вона провадила далі: «Ви, мабуть, чули про те, що одного разу пані провела кілька днів у будинку на Другій лінії. Не можу сказати точно, як саме це сталося, але принц прокрався в її покої. Обурені цим несподіваним вторгненням, ми насилу змусили його піти, але пані була настільки налякана, що поспішила переїхати у той будинок, де ви потім її знайшли. Ми сподівалися, що принц не зможе відшукати її, але якимось чином він вивідав, де вона перебуває, і, починаючи з другої місяця, коли ми вже жили в Удзі, почав писати до неї. Запевняю вас, вона й дивитися не хотіла на його листи, хоча їх було чимало. Зізнаюся, іноді я сама просила її відповісти, вважаючи, що непристойно нехтувати увагою настільки поважної особи. Здається, вона послухалася і відповіла раз чи два. От і все. Більше я нічого не знаю».

Укон не могла нічого іншого сказати, тож і далі випитувати її було нерозумно. «Швидше за все Укіфуне, опинившись у полоні чарів принца і водночас зберігши щиру прихильність до мене, не змогла вибрати когось одного і впала в такий відчай, що зважилася вкоротити собі життя, тим паче що й річка була поруч... Може, якби я поселив її не в такому дикому місці, вона не потрапила б у безвихідь, а зуміла б примиритися зі своїми нещастями. Видно, якась жорстока доля прив’язала її до води», — думав Каору з ненавистю до річки. Скільки разів, гнаний незборимим почуттям, він пускався у небезпечну подорож гірською дорогою! А тепер, на жаль, в його серці залишилася сама гіркота, і навіть назву цього селища він зненавидів. «Напевне, не треба було називати її подобою Нака-но кімі, бо вже це віщувало біду. Виходить, що саме я винен в її жахливій смерті. А я ще засуджував нещасну матір за неувагу до похоронного обряду! Вона ж бо так побивалася! Дочка для неї була дуже дорогою, але, нічого не здогадуючись про її з принцом таємницю, вона, напевне, у всьому звинувачувала мене», — думав він, співчуваючи матері.

Хоча у будинку можна було не боятися скверни, але, не бажаючи викликати підозри серед свого оточення, Каору не зайшов у покої. Однак сидіти на підставці для голобель біля бокових дверей він також не хотів, а тому врешті-решт вмостився на м’якій підстилці з моху під розлогим деревом. «Чи матиму я сили ще колись знову приїхати сюди?» — думав він, розглядаючись навколо себе:

«Якщо і я 

Покину назавжди

Оселю цю сумну,

То хто про плющ згадає

На дереві старому?»

Покликавши Адзарі, який недавно отримав сан «ріссі», Каору доручив йому справити поминальний молебень і розпорядився збільшити кількість монахів-молільників у будинку. Розуміючи, що покійна Укіфуне вчинила тяжкий злочин, Каору вважав за потрібне хоча б трохи полегшити її долю. Продумавши все до дрібниць, він сам подбав про священні тексти і зображення будд, якими належало відзначати кожен сьомий день. Коли стемніло, він вирушив у зворотну дорогу, сумно зітхаючи. Якби вона була жива, то хіба він поїхав би так рано?

Перед від’їздом Каору попросив повідомити про себе монахині Бен, але вона відмовилася вийти. «Я б не хотіла показуватися вам у непривабливому вигляді, бо ледве животію», — сказала вона, і Каору не наполягав.

Усю зворотну дорогу він каявся, що відразу не відвіз Укіфуне до столиці, і поки чув плескіт хвиль у річці, його серце не могло заспокоїтися. «Який сумний кінець! — думав він. — На жаль, навіть її тлінних останків я не побачив. Серед яких черепашок на дні річки тепер вона загубилася?»

А тим часом пані Хітаці, не сміючи повернутися додому, бо її молодша дочка ось-ось мала розродитися і у будинку боялися скверни, оселилася в тій самій бідній оселі на Третій лінії, віддаючись жалобі за Укіфуне. «О, хоч би з молодшою нічого не сталося...» — турбувалася вона, але, на щастя, пологи пройшли щасливо. Однак пані Хітаці не поспішала повертатися. Забувши про інших дітей, вона цілими днями оплакувала покійну Укіфуне. Одного разу її журбу порушив таємний посланець Каору, і її серце затріпотіло від радості.

«Я давно вже хотів висловити Вам свої співчуття з приводу такого страшного нещастя, — писав Каору, — але, вкрай розгублений, засліплений сльозами, уявляючи собі, в якому мороці блукає Ваша душа, я не смів докучати своїми листами, а поки дні минали, я не міг позбутися відчуття, яке мінливе усе в цьому світі. Я не певний, чи переживу це горе, але, якщо далі житиму, я вважав би за щастя опікуватися Вами і сподіваюся, що, як мати покійної, Ви звертатиметеся до мене з усіма своїми проханнями». Посланцем Каору був той самий Окура-но тайфу. А на словах він передав таке: «Поки я роздумував, минуло немало часу, і ви могли засумніватися у щирості моїх намірів. Обіцяю вам, що віднині буду завжди до ваших послуг. Сподіваюся, ви не відмовите мені у довірі. Я знаю, що ви маєте багато синів, і готовий посприяти їм, коли настане пора вступати на службу».

У цьому будинку можна було не боятися скверни, і пані Хітаці наполягла, щоб Окура-но тайфу зайшов до покоїв. Обливаючись сльозами, вона написала таку відповідь: «Ді­знавшись про нещастя, я понад усе хотіла померти, але залишилася жити, мабуть, для того, щоб почути від Вас слова співчуття. Якби ви знали, як я страждала всі ці роки, вбачаючи причини невдачі власної дочки у моєму низькому становищі. А тому я була дуже вдячна за підтримку, яку Ви їй надали, давши їй надію на майбутнє. Але, на жаль, все не так сталося, як бажалося... Видно, така доля випадає всім, хто живе у цьому похмурому селищі. Якщо моє життя триватиме, я скористаюся Вашою люб’язною