Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Було якось, — серйозно відповів він.

— І як воно? Дуже хотілося жити?

— Як по правді, то не відразу навіть зрозумів, що я недопалок… — він сумно всміхнувся.

— А потім? Коли згадували — що ви почували?

— Хотів помститися, — зізнався Андрій.

— Отож-бо, — вона понуро кивнула і виклично звела на нього очі. — І я помстилася. Собі.

Андрій не знав, що на це відповісти. У блимавому світлі здавалося, що Гала була наче привид, що виникає нізвідки.

— Вона скоїла це вагітною, — зітхнув він.

— Власне… — покивала Гала. — Власне…

І нічого не пояснивши, пішла у свій коридор.

Кожному з них довелося повернутися кілька разів, поки гірлянди врешті закінчилися.

Світляна ріка тікала під землю, розливаючись на п’ять рукавів. Можливо, нагорі довжина цих блимавих магістралей так би не зачудовувала, але тут складалося враження, що кожен із них кинув на землю останній фрагмент гірлянди нескінченно далеко від входу. Аж так далеко, що, стоячи з самого краю блимавого ланцюжка вогників, можна було повірити, що решти світу не існує, як не існувало в цьому підземеллі звуків. І коли гірлянди одночасно гаснули, секунда темряви безмежно розтягувалася, і здавалося, цієї миті зникає сам навколишній світ — стіни, підземелля, селище над ними. Тієї безкінечної секунди мороку можна було повірити, що ти перенісся навіть не в космос, а кудись значно далі. Кудись, де немає нічого схожого на закони світобудови. Та найстрашніше, що тієї крихітної, нескінченної секунди ти встигаєш повірити, що світло вже не загориться.

…Віталік Субота полегшено пожбурив хвіст останньої гірлянди, запхнув руки в кишені й, насвистуючи, пішов уздовж вогників. У цьому чергуванні спалахів святкової ілюмінації і провалів у глуху, непроглядну темінь ставало не по собі. Він старався свистіти якомога безжурніше, намагався заглушити відчуття, що в наступному спалаху світла хтось випірне в нього з-за спини. І навіть кілька разів нервово озирнувся, але нікого не було. Тільки розфарбований кольоровими вогнями коридор.

Дільничний дістав два важенькі ключі та став постукувати один об один — рівномірно, як учила Гала. «Дюнннь — дюнннь — дюнннь — дюнннь» — протяжно заспівала сталь, і Субота закрокував бадьоріше, ступаючи в такт. Збоку показався вузький прохід, який він зауважив раніше. Треба було пройти туди зо два десятки кроків — поки видно світло за спиною — й повистукувати ритм іще й там. У гробу він це бачив, як по правді… Йому і тут не надто затишно. Але думка, що вони нікого не знайдуть… Якщо цей тип залишиться й усім розкаже, йому клямка. Тож треба шукати. Вона не могла зайти далеко, треба просто добряче все оглянуть.

І дільничний ступив у коридор.

Морок у бічному отворі видавався не просто непроглядним, він скидався на чорну, тверду стіну, і Суботі весь час здавалося, що зараз він тріснеться об неї чолом. Тому його кроки виходили манюсінькі й несміливі, незважаючи на те, що він виставив уперед руки з гайковими ключами, якими гатив з усієї сили. Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь-дюнь.

Він заглиблювався й заглиблювався, надіючись уже дійти до повороту, за який він, ясна річ, не піде. Та коридор був прямий, і блимання світла позаду — чудово видно, тому він ішов і йшов.

Попереду ні біса не було видно. Він чимраз частіше озирався. Блимавий прохід вдалині звідси мав вигляд плями завбільшки з м’яч. Субота подумав, що зайшов достатньо далеко, і зупинився.

— Надя! — гукнув він і голосніше загатив ключами.

Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь!

— На-а-а-дя-я-я!

Він перестав стукати і прислухався. Тихо. Здається, такої цілковитої тиші він зроду не чув. Так наче він оглух. Субота нервово озирнув тунель, що блимав позаду… І раптом побачив силует. Цілком чітко — нерухому людську постать. Він не встиг до пуття роздивитися, гірлянда знову блимнула, а за секунду темряви ніякої постаті вже не було. Тільки світлова пляма, що переливалася різними кольорами.

Субота нервово лигнув, квапливо запхнув ключі під пахву і поліз у кишеню. Ось що він зробить — увімкне ліхтарика на телефоні, і назад. І все, ніяких більше бічних коридорів… «А може, це й вона, — подумки примовляв він. — Вийшла до світла… От і добре тоді… От і добре…» Світло блимнуло знову.

Силует стояв точно по центру коридору. Так близько, що тепер сумнівів не було — ніяка це не дівчинка. Найдивніше те, що він не рухався. Не йшов до Суботи і навіть не ворушився, а завмер у якійсь дивній похилій позі.

— Егей! — встиг крикнути Субота, але гірлянда знову занурилася в темряву.

А за секунду там знову нікого не було.

Голосно лаючись, дільничний змагався з ґудзиком на внутрішній кишені. Смикнув же чорт застібнути… Ще й пальці стали наче чужі, ґудзик вертівся й ухилявся, ніби знущався з нього, й ніяк не хотів пролазити в петельку. Субота нервувався. Без виставлених уперед рук з важенними залізяками, він відчув себе таким беззахисним, що аж жижки йому засіпалися.

Відчуття, що в темряві поруч хтось стоїть, було таке сильне… Таке справжнє… Хай би він знову побачив силует попереду — принаймні знав би, що цей хтось не причаївся у нього за спиною.

— Єсть хтось? — не витримавши, гаркнув Субота. Власний голос видався йому тихим і якимсь жалюгідним.

Ось він намацав телефон. Якого дідька робити такі глибокі кишені в куртках! Мало не випали ключі, він ледве встиг підхопити їх, і ось, нарешті, випростався, витягуючи руку з кишені.

Гірлянда знову погасла. І засвітилася.

Темна постать була просто перед ним.

Дзвінко полетіли долі гайкові ключі, а Субота мимохіть викрикнув якесь жалісне «ауах!» і ледве знову не впустив телефон.

Гірлянда погасла. Швидким, панічним рухом дільничний увімкнув ліхтарика.

Нікого. Попереду, як і доти, розмірено блимала різнокольорова пляма. Субота видихнув, зігнувшись мало не навпіл, і навіть відчув слабкість у ногах. Про всяк випадок він підняв ліхтарика вище і обернувся.

І видав дикий, хрипкий, ні на що не схожий крик.

У світлі ліхтарика за крок од нього стояла жінка в чорних одежах і білій чернечій хустці на голові. Її синюшне обличчя було лицем мертвяка, а на губах застигла недобра, презирлива посмішка.

Гала обережно поклала на підлогу крайню лампочку останнього фрагмента і тужливо подивилася на коридор, що прямував уперед. Вона не могла позбутися відчуття, що гірлянда занадто коротка. Що варто було би пройти іще. Бодай трошечки. Що гірлянди не вистачило. 

Відчуття було таке сильне, що опиратися йому не мала сили. І тоді вона вирішила пройти ще кілька кроків. Поки видно відблиски позаду, вона завжди зможе повернутися. Для початку відрахувала десять кроків, тоді ще десять. Коридор пішов униз. Полиски за спиною були тепер ледь помітною зміною мороку й напівтемряви. Вона пройшла ще трохи і зупинилася. Треба повертатися. Але незбагненне чуття нашіптувало, що потрібно йти вперед. Немає сенсу досліджувати бічні проходи — Наді там немає. Вона десь там, попереду, в пітьмі. Треба просто набратися хоробрості й пройти ще трошечки. Ще зовсім трошечки.

У цьому не було ні сенсу, ні логіки. Її коридор був усього лише одним із багатьох. Щонайменше — одним із п’ятьох маршрутів, які вони обрали, прокладаючи гірлянди. І все ж, бажання ступити ще кілька кроків було сильне, як наслання, й вона сказала собі — ще