Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Її дух помчав угору, аж доки його не зупинили.

Коли Жинь побачила Жінку, то цього разу заговорила першою.

— Не починай, — сказала вона. — Ти мене не зупиниш. Ти знаєш, де я стою.

— Я застережу тебе ще раз, — промовила примара Май’жиннень Теардзи. — Не віддавайся Феніксу.

— Заткнися й пропусти мене, — наказала Жинь. Голодна та спрагла, вона не мала терпіння на застороги.

Теардза торкнулася підборіддя Жинь. На її обличчі читався відчай.

— Віддати душу Феніксу — це вхід до пекла. Він пожере тебе. Ти довіку горітимеш.

— Я вже в пеклі, — сипло озвалася Жинь. — І мені байдуже.

Обличчя Теардзи викривила скорбота.

— Кров від моєї крові. Моя дочко. Не йди цим шляхом.

— Я не піду твоїм шляхом. Ти нічого не зробила, — сказала Жинь. — Ти надто боялася зробити те, що треба було зробити. Ти продала наш народ. Ти повелася малодушно.

— Не малодушно, — сказала Теардза. — Я повелася так із вищого принципу.

— З егоїстичних міркувань! — закричала Жинь. — Якби ти не віддала Спір, наш народ зараз міг жити!

— Якби я не віддала Спір, світ до цього часу вже згорів би, — сказала Теардза. — Молодою я думала, що зробила б це. Я сиділа там, де зараз сидиш ти. Я прийшла до цього храму й молилася нашому богу. І Фенікс прийшов до мене, бо сам обрав мене правителькою. Але я усвідомила, що маю зробити, і обернула полум’я проти себе. Я спалила своє тіло, свою силу та надію Спіру на свободу. Я віддала свою країну Червоному Імператору. І зберегла мир.

— Як смерть і рабство може бути миром? — випалила Жинь. — Я втратила друзів і країну. Втратила все, що було мені дороге. Я хочу не миру, а помсти.

— Помста принесе тобі лише біль.

— Звідки тобі знати? — глумливо всміхнулася Жинь. — Ти вважаєш, що принесла мир? Ти прирекла свій народ на рабство. Дозволила Червоному Імператору експлуатувати, знущатися та використовувати його тисячоліттями. Ти поставила Спір на шлях неминучих столітніх страждань. Якби ти не була такою довбаною боягузкою, мені не довелося б цього робити. І Алтань досі був би живий.

Очі Май’жиннень Теардзи спалахнули червоним, але Жинь ворухнулася першою. Між ними виникла стіна полум’я. Дух Теардзи розсіявся у вогні.

А потім Жинь стала перед своїм богом.

Зблизька Фенікс був значно прекраснішим і значно страхітливішим. Він розгорнув великі крила за спиною й розвів їх. Їхні кінчики торкалися стін. Фенікс схилив голову набік і втупився в Жинь бурштиновими очима. Вона бачила, як у тих очах зростають і падають цілі цивілізації. Вона бачила зведені міста, а потім згорілі й зотлілі на порох.

— Я так довго тебе чекав, — сказав її бог.

— Я прийшла б раніше, — сказала Жинь. — Але мене застерігали проти тебе. Мій майстер…

— Твій майстер був боягузом. Але не твій командир.

— Ти знаєш, що зробив Алтань, — спокійно прошепотіла Жинь. — Тепер він навічно з тобою.

— Хлопчисько ніколи не зміг би зробити того, на що здатна ти, — сказав Фенікс. — Хлопчисько був зламаний і тілом, і духом. Хлопчисько був боягузом.

— Але він прикликав тебе…

— І я відгукнувся. Я дав йому те, чого він хотів.

Алтань переміг. Алтань досягнув у смерті того, чого не зміг досягнути в житті, бо Алтань, підозрювала Жинь, утомився жити. Він не міг вести тривалої війни за відплату, якої вимагав Фенікс, тож прагнув мученицької смерті й отримав її.

«Важче продовжувати жити».

— А чого ти хочеш від мене? — спитав Фенікс.

— Я хочу покінчити з Федерацією.

— Як?

Жинь сердито глянула на бога. Фенікс грався з нею, змушуючи промовити вголос свою вимогу. Змушуючи точно сказати, якого мерзенного вчинку вона прагнула.

Жинь витіснила рештки людського зі своєї душі й дала волю ненависті. Ненавидіти так легко. Ненависть заповнює діру всередині. Дозволяє знову відчувати. Жинь почувалася так добре…

— Абсолютної перемоги, — сказала вона. — Ти також цього хочеш, адже так?

— Чого я хочу? — Фенікса це наче трохи розвеселило. — Боги нічого не хочуть. Боги просто існують. Від нас не залежить, ким ми є, ми чиста сутність, чиста стихія. Ви, люди, самі впливаєте на все, а потім звинувачуєте нас. Усі біди — від людських рук. Ми ні до чого вас не змушуємо. Завжди лише допомагаємо.

— Це моя доля, — переконано сказала Жинь. — Я остання спірлійка. Я мушу це зробити. Так судилося.

— Нічого не судилося, — сказав Фенікс. — Ви, люди, завжди думаєте, що вам щось судилося, трагедії чи велич. Доля — це міф. Доля — це тільки міф. Боги нічого не вирішують. Ви вирішуєте. Ти вирішила скласти іспит. Ти вирішила приїхати в Сінеґард. Ти вирішила обрати вірування, ти вирішила вивчати шляхи богів, і ти вирішила йти за вимогами командира, знехтувавши засторогами майстра. На кожному ключовому перехресті тобі давали вибір — і ти відмовлялася вийти з гри. Ти обрала саме ті шляхи, які привели тебе сюди. Тепер ти в цьому храмі, стоїш переді мною лише тому, що хотіла цього. І ти знаєш, що варто тобі дати знак, і я прикличу щось жахливе. Я влаштую катастрофу, яка повністю знищить острів муґенців, так само як вони знищили Спір. Твоєю волею може померти багато людей.

— Але ще більше житиме, — сказала Жинь.

Вона була майже впевнена, що так і є. А навіть якщо й ні, вона хотіла поквитатися. Вона знала, що на неї ляже вся відповідальність за вбивства, які вона задумала вчинити, і що цей тягар вона нестиме до кінця життя.

Але воно було того варте.

Заради відплати воно було того варте. Божественна кара за те, що Федерація заподіяла її народу. Її справедливість.

— Вони не люди, — прошепотіла вона. — Вони тварини. Я хочу, щоб ти спалив їх. Усіх до єдиного.

— І що ти даси мені натомість? — поцікавився Фенікс. — Ціна за те, щоб змінити матерію світу, висока.

Чого хоче бог, а надто такий, як Фенікс? Чого взагалі хочуть боги?

— Я можу вшанувати тебе, — пообіцяла вона. — Можу дати тобі нескінченний потік крові.

Фенікс схилив голову. Його бажання було не менш відчутним, ніж її ненависть. Фенікс не міг опиратися тому, чого прагнув, він був посередником руйнування й потребував втілення. Жинь могла стати таким втіленням.

«Не роби цього», — закричала примара Май’жиннень Теардзи.

— Зроби це, — прошепотіла Жинь.

— Як забажаєш, — сказав Фенікс.

На мить у кімнату ввірвалося прекрасне повітря. Солодке повітря наповнило її легені.

А потім Жинь спалахнула. Біль був раптовим і сильним. Вона не встигла навіть вдихнути. Кожну частину її немовби заразом охопила гуркітлива стіна полум’я, змушуючи стати навколішки, а потім лягти, коли коліна підігнулися.

Жинь корчилася та звивалася біля підніжжя барельєфа, дряпала підлогу, намагалася протистояти болю. Однак він був безжальний, охоплював її щоразу сильнішими хвилями. Вона б закричала, але не могла проштовхнути повітря в стиснуте горло.

Здавалося, це тривало вічність. Жинь плакала й стогнала, подумки благаючи в байдужої постаті будь-чого, навіть смерті, яка і то була б краща за це — тоді це припинилося б.

Але смерть не приходила. Жинь не помирала, навіть не була поранена. Вона не бачила змін у своєму тілі, попри те, що її немовби пожирав вогонь… Ні,