Читати книгу - "Замогильні записки"

під ярмо мерця. Він став на шляху в майбутніх поколінь: який воєначальник зуміє тепер прославитись? хіба можливо перевершити його на полі бою? Чи може у нас народитися вільний уряд, якщо він розбестив серця, відбивши у них будь-який потяг до свободи? Ніякій законній владі не вдасться більше вигнати з людських голів привид узурпатора: солдат і містянин, республіканець і монархіст, багач і бідняк – усі, живуть вони в палаці чи в хатині, прикрашають свої житла бюстами і портретами Наполеона; колишні переможені сходяться в цьому з колишніми переможцями: в Італії кроку не можна ступити, щоб не натрапити на його тінь, у Німеччині він зустрічає тебе всюди, бо юнаків, котрі воювали проти нього, немає вже серед живих. Так буває завжди: сторіччя вклоняються перед портретом великої людини і довгою безперервною працею завершують її. Цього разу людство не захотіло чекати: можливо, воно занадто поквапилося віддати картинку тисненню.

Чи може, проте, помилятися цілий народ? Чи не ховається за брехнею істина? Настав час поставити поряд з негідним зображенням ідола довершений малюнок.

Бонапарт великий не своїми словами, промовами і писаннями, не любов’ю до свободи, про яку він завжди дуже мало піклувався і яку навіть і не думав відстоювати; він великий тим, що створив струнку державу, звід законів, ухвалений у багатьох країнах, судові палати, школи, могутню, дієву і розумну систему управління, від якої ми не відмовилися й донині; він великий тим, що відродив, освітив і впорядкував Італію; він великий тим, що вивів Францію із стану хаосу й повернув її до порядку, тим, що відновив вівтарі, приструнив шалених демагогів, пихатих учених, анархічних літераторів, нечестивих вольтер’янців, вуличних балакунів, убивць, що орудували у в’язницях і на площах, голодранців, що горланили на трибуні, у клубах та біля підніжжя ешафота, і змусив їх усіх служити собі; він великий тим, що приборкав свавільний простолюд, тим, що зобов’язав солдатів, які були йому рівнею, і полководців, які були йому командирами чи суперниками, підкорятися його волі і забути колишню безцеремонність; та найбільше він великий тим, що сам створив себе, що зумів винятковістю свого генія примусити до слухняності тридцять шість мільйонів підданців у епоху, коли всі ілюзії, що оточували колись трон, розвіялись; він великий тим, що переміг усіх королів, які воювали проти нього, розбив усі армії, незалежно від їх хоробрості і досвідченості, великий тим, що прославив своє ім’я і серед диких, і серед цивілізованих народів, тим, що перевершив усіх завойовників, яких знало людство раніше, тим, що десять років поспіль творив дива, які нині ледве даються до пояснення.

Прославлений воїн, що знехтував усі закони перемоги, покинув наш світ; горстка людей, ще здатних зрозуміти шляхетні почуття, може пошанувати славу, не боячись її, але й не забуваючи про те, що слава ця таїть у собі небезпеки, про які вони попереджали ще багато років тому, і не маючи потреби бачити у губителі незалежності батька свободи: не слід приписувати Наполеону достоїнства, яких він не мав, – природа й без того обдарувала його досить щедро!

Отже, сьогодні час більше не владний над ним, історія його завершилась, і почалася епопея – станьмо ж свідками його смерті: покиньмо Європу, ходімо за ним у ті краї, де стався його апофеоз! Коливання хвиль там, де кораблі згорнули вітрила, вкаже нам місце його зникнення. «У краю земного кола, – говорить Тацит, – коли сонце встає з моря, чується шум безодні, що розступається перед ним», sonum іnsuper immergentis audiri.

‹Опис острова Святої Єлени; Бонапарт перетинає Атлантику; його життя в Лонґвуді; хвороба і смерть Бонапарта; його похорон›

14
Мої останні стосунки з Бонапартом

Позаяк я пишу історію мого власного життя навіть тоді, коли розповідаю про життя інших людей, великих чи невідомих, я змушений у міру необхідності домішувати до розповіді про події та людей свою персону. Чи згадав хоч раз про мене вигнанець, що чекав у своїй в’язниці посеред океану здійснення вироку Господнього? Так.

Наполеон не пробачив своїм тюремникам-королям, але мені він пробачив: я теж син морів, я теж народився серед скель. Я тішу себе надією, що зрозумів Наполеона краще, ніж ті, хто частіше бачили його і ближче знали.

На острові Святої Єлени Наполеон змінив гнів на милість і більше не тримав на мене зла; у свою чергу, і я став судити його справедливіше; у статті, опублікованій у «Консерватер», я писав:

«Народи називали Бонапарта бичем Божим, але бич Божий несе на собі відбиток того великого і вічного володаря, хто у гніві насилає його на землю: «Ossa arida… dabo vobis spiritum et vivetis – Сухі кості!.. І дам Я в вас Свого Духа, – і ви оживете». Народжений на острові і чекаючи смерті також на острові, рівно віддаленому від трьох континентів, загублений серед морських просторів, немов Геній Бур, пророчо зображений Камоенсом, Бонапарт не може ворухнутися на своїй скелі, не похитнувши земної кулі; кожен крок, зроблений новим Адамастором у південній півкулі, долітає до слуху мешканців півкулі північної. Якби Наполеону вдалося обдурити пильність тюремників і сховатися в Сполучених Штатах, самого погляду, кинутого через океан, вистачило би, щоб схвилювати спокій мешканців Старого Світу; сама його присутність на американському березі привела б Європу по інший бік Атлантики у стан бойової готовності».

Бонапарт прочитав цю статтю на острові Святої Єлени; рука, яку він вважав рукою ворога, пролила цілющий бальзам на його рани; він мовив панові де Монтолону:

«Якби в 1814 і 1815 роках король не спирався на людей слабохарактерних, що не вміли опиратися суворим обставинам, або на зрадників, готових ради порятунку королівського престолу віддати вітчизну в неволю Священного союзу, якби коло керма влади стали герцог де Рішельє, який мріяв звільнити вітчизну від чужоземних багнетів, і Шатобріан, який зробив у Генті багато корисного, Франція вийшла б із важких випробувань могутньою і грізною. Природа наділила Шатобріана священним даром: свідчення тому – його твори. Стиль його – не стиль Расіна, але стиль пророка. Якщо коли-небудь він візьме в руки кермо влади, він, можливо, відхилиться від правдивого шляху: ця згубна доля спіткала багатьох його попередників! Але одне безперечне: генію його притаманне усе, що сповнене величі і національного духу; він ніколи не пішов би на ті підлі вчинки, до яких опустилися тодішні володарі» [70]…

Ось які були мої останні стосунки з Бонапартом. Не буду приховувати, слова його «полестили