Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

Для грекині приїзд чоловіка теж виявився повною несподіванкою. Але після зустрічі з ним усе стало на свої місця: Йозеф повідомив, що приїхав сюди у службових справах (потрібно було затвердити фінансування Херсонської фортеці).

— Сподіваюся, ти пам’ятаєш, — додав Йозеф, — що нашому синові в цьому році виповнюється десять, і вже настав час задуматися про його кар’єру. Вважаю, він повинен стати військовим — продовжити нашу сімейну традицію. Потрібно приписати його до одного з полків (краще до конної гвардії), а також вирішити питання його подальшого навчання по військовій частині.

— Пропоную питання навчання обговорити пізніше. Може, відправимо його на кілька років до Європи?

— Гаразд Софіє. У тебе, я бачу, проблем немає. Тільки й розмов навколо, що про тебе і Потьомкіна. Дивись, не потрап у якусь халепу на потіху всьому двору або, ще гірше, під помсту однієї з фавориток.

— А ти переживатимеш? — Софія зазирнула йому в очі.

— Звичайно, — зітхнув Йозеф. — Не забувай, що ти носиш моє прізвище.

— Не хвилюйся, я не менш твого дорожу своїм ім’ям. Інша справа, що моя особа як завжди викликає заздрість у пліткарів.

Увесь Петербург жив в очікуванні балу, який влаштовував Потьомкін у себе в Таврійському палаці, подарованому йому Катериною. І цей час настав. Князь привіз Софію до палацу показати приготування до балу. Якраз зносили дерев’яну будівлю з огорожею перед самим палацом.

— Хочу, щоб простий народ і міщани теж узяли участь у святі. А тут, як бачиш, і розвернутися ніде.

Потьомкін підкликав до себе генерала Попова.

— Усі будівлі між флігелями теж потрібно прибрати. З мешканцями питання виселення виріши і не скупися з відкупними.

— Слухаю, ваша світлосте.

— А перед входом поставимо тріумфальну арку, прикрашену захопленими прапорами, зброєю.

Усередині палацу щосили кипіла робота: більше тисячі художників, декораторів, теслярів, дзеркальників, сантехніків, агрономів — кого тут тільки не було!

Софія з інтересом знайомилася з плануванням палацу.

— Це унікальна архітектурна споруда, — пояснював Потьомкін, коли вони ввійшли до головного корпусу. — Тут немає стін, що розділяють увесь цей величезний палац на три зали. Стіни замінені колонами, розширюючи таким чином простір.

— Не може бути! — вигукнула захоплена Софія. — Як завжди, там, де князь Потьомкін, — там ілюзія. Далеко попереду я бачу квітучий сад — це живопис, міраж?

— Не квап події, Софіє. Усьому свій час.

Вони були у першій восьмикутній залі з великим куполом.

— Це мій чертог, — усміхнувся князь.

Під стелею працювали художники, розписуючи купол пантеону.

— Тут будуть хори, що вміщають близько трьохсот чоловік. Я приховаю їх від стороннього погляду так, що не посвячений в цю таємницю гадатиме, звідки доносяться спів і звуки органу.

Вони попрямували через два ряди величезних колон і опинилися в центральній колонній залі. Це величезне приміщення (сто кроків у довжину і не менше сорока завширшки) було абсолютно порожнім. Світло сюди проникало тільки через вікна у двох овальних нішах зали.

— Тут відбудеться бал, — пояснив князь. — Я маю намір запросити не менше трьох тисяч осіб. Уже є попередній сценарій, і (відкрию черговий секрет) починатимуть бал чотирнадцять пар, виходячи з-за колон із зимового саду.

— Хто ж ці щасливчики?

— О, на чолі будуть великі князі Олександр Павлович і Костянтин Павлович зі своїми дамами.

— О, як я хотіла б узяти участь у цій ході!

— Немає нічого простішого, графине. За вами тільки костюми, і я повністю довіряю вашому смаку.

— Чудово! Чоловіки повинні бути іспанцями, а жінки — грекинями (поєднання вогню в рухах і очах кавалерів із грацією і загадковістю дам).

Потьомкін уважно поглянув на Софію.

— Чорт забери, мабуть, це саме те, що потрібно!

Пройшовши через наступний подвійний ряд колон, наші герої опинилися в зимовому саду. І хоча все ще було у процесі створення, контраст буйної зелені саду з білим до болю в очах снігом і блискучим льодом, що підступали із зовнішнього боку до величезних вікон, створював воістину фантастичний ефект.

— Після підкорення півдня України мені захотілося створити куточок південної природи вже зараз, навесні, не чекаючи літа, — гордо мовив князь.

У зимовому саду були споруджені пагорби й галявини, посаджені південні дерева і квіти, у великих скляних кулях-акваріумах плавали дивовижні риби, в заростях дерев співали солов’ї. Дзеркала вздовж стін збільшували сад до нескінченних розмірів.

— Я, здається, потрапила до раю, — зачаровано вимовила Софія.

— Не вирішено ще одне питання — висаджувати екзотичні плодові дерева чи ні?

Софія на хвилинку замислилась. Раптом у її очах промайнула іскорка.

— А якщо поставити дерева зі штучними плодами, а всередині цих плодів запалити вогні?

Потьомкін задумався.

— Ви — єдина жінка, здатна мене дивувати, — князь не помітив, як перейшов на «ви».

— Адже я ваш друг, князю, і мені приємно допомагати вам.

— Можна зробити так: спочатку гості побачать і сад, і купольну залу, і колону при природному освітленні. Або ж ні. Люстри частково запалені, а потім, після вистави, у флігелі вони здригнуться від лавини вогню. Але віск для свічок доведеться замовляти в Москві (Попов доповів, що в Петербурзі ми вже весь скупили).

— Тут, у саду, на диво тепло, таке відчуття, що тепле повітря піднімається і від підлоги.

— Так і є, — Потьомкін хитро усміхнувся. — Усі печі заховані за дзеркалами, а під підлогою прокладено залізні труби, по яких безперервно подається окріп.

У центрі зимового саду була зведена восьмиколонна ротонда, а всередині встановлена мармурова статуя Катерини II. Софія і Потьомкін підійшли до ротонди.