Читати книгу - "Нічний цирк"

— Гадаю, для тебе й інші люди, що задіяні в ньому, теж не мають сенсу? — уїдливо зауважує дівчина. — На їхні долі тобі плювати з високого дерева?

— Кожна дія має протидію, — філософствує батько. — Це частина змагання.

— Чому тепер ти кажеш мені все це, а раніше мовчав?

— Раніше я не боявся, що з вас двох програєш ти.

— Ти маєш на увазі, що помру я, — виправляє його Селія.

— Це лише технічні деталі, — озивається батько. — Гра закінчується тоді, коли залишається один гравець. Іншого способу завершити її немає. Тож можеш облишити всі свої облудні сподівання, що, коли гра закінчиться, ти й далі плутатимешся із цим нікчемою, якого Александр знайшов у лондонських нетрях.

— А хто ж залишився? — цікавиться донька, ігноруючи його зауваження. — Ти казав, що Александрів учень переміг в останньому змаганні. То що з ним сталося?

Гекторова тінь трясеться від глузливого реготу, а потім відповідає:

— Вона зав’язується вузлами у твоєму дорогоцінному цирку.

Лише вогонь освітлює цей намет. Яскраве тремтливе біле полум’я, наче вогнище на подвір’ї цирку.

Ти проходиш повз факіра на смугастому підвищенні. Чоловік дозволяє невеличким вогняним вусикам танцювати на довжелезних спицях, що їх він ось-ось проковтне.

На іншому підвищенні жінка вправляється із двома довжелезними ланцюгами з вогняними кулями на кінцях. Вони виписують петлі чи кола, залишаючи в повітрі жевріючий слід від білого вогню, і рухаються так швидко, що здаються не сяйливими цятками на кінцях ланцюгів, а витканими з вогню нитками.

На багатьох платформах артисти жонглюють смолоскипами, крутять їх високо в повітрі. Час від часу вони кидають запалені смолоскипи одне одному, розсипаючи довкола водоспади іскор.

Трохи далі на різній висоті висять вогняні обручі, і актори легко пірнають у них, наче вони просто металеві, а не охоплені полум’ям.

На сусідній платформі жінка тримає вогонь голими руками та складає з нього змій і квіти найрізноманітніших форм. У її руках зірки вистрілюють іскрами, а пташки займаються й зникають, наче крихітні фенікси.

Вона всміхається тобі, а біле полум’я під пальцями складається то в човник, то в книжку, то у вогняне серце.

Дорогою з Лондона до Мюнхена, 1 листопада 1901

Нічим не примітний потяг пихкає серед полів, випускаючи в повітря хмари сірого диму. Чорний локомотив тягне такі самі чорні вагони. У вагонах із вікнами скло затемнене, а ті вагони, що вікон не мають, просто чорні, як кіптява.

Потяг подорожує нечутно — не свистить і не гуде. Колеса на коліях не риплять, а м’яко й тихо ковзають. Майже весь свій шлях він минає непоміченим і жодного разу не зупиняється.

Ззовні потяг схожий на ті, що перевозять вугілля чи щось таке. Геть нічого особливого.

А ось усередині — зовсім інша річ.

Усередині панують розкіш, позолота й тепло. Більшість пасажирських вагонів заслано товстими візерунчастими килимами. Оксамитова оббивка винного, фіолетового і кремового відтінків наче запозичила їх у заходу