Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Стогін сьоговечірньої крилатої краси: «ганго, ганго-о-о, ганго-о» злився з гусячим кличем у дитинстві. Відтоді зненавидів замполіт полювання. Таки рано батько почав прилучати хлоп’я до забави-промислу. Усьому свій час: час дозрівання, розуміння, узагальнення. Те, що здавалося зрозумілим або дурницею учора, сьогодні оцінюється зовсім по-іншому. З новим відтінком, а то й протилежно. Винен час. Непідвладний нікому час…

– Лебедятинки захотів начальник, – порушив тишу замполіт.

– Комусь захотілося лебедятинки. Я ж не відаю, як жити? Кому? Чому служимо? – Не слова, а біль, нагромаджений протягом останніх року-півтора, видавлював Бугров.

– Живе й не тужить Кроксфорд. – Удруге за час служби замполіт назвав начальство на прізвисько. Наодинці із собою подібного не дозволяв, а тут зірвалося. Як лавина в горах рухнула після необережного пострілу. – Кроксфордові все до фені. Був би сугрів та кроксворди з рекбусами.

– Помиляєтеся, Івановичу. Подивіться, тільки уважно, як господар жіночий етап приймає – ні жартів, ні гри в кроксворд чи в капелюх п’ятдесят восьмого розміру. Побачить жінок – оченятка на мить блиснуть, та відразу потухнуть, немов хтось пообіцяв іграшку, а потім відібрав за провину.

Бугров точно помітив стан Кроксфорда. Майже відразу після зухвалої втечі п’ятьох прошурхотіли чутки: політичних звільнятимуть. Підполковник втратив сон і апетит. Люто ненавидів начальник табору «враженят», тих, кому Вождь визначив небуття. Зони повинні бути забиті під зав’язку: і чоловіча, і, тим паче, жіноча. Від однієї думки про зменшення табунів підполковник ярів.

Зечки – особлива турбота господаря зони. Етапи приймав особисто. Сам сортував у табуни-бригади «кобилок». Для щойно прибулих харчів вистачало. Стежив, щоб не охляли завчасно. Високе керівництво глузувало: «У серйозного господаря – бабам послаблення». «Даю шанс вижити. Про кого добрий господар у череді піклується в першу голову? – запитував підполковник і сам же відповідав: – Про теличок та корівок. Череді й пари бугаїв вистачить. Хто телят приносе?»

Із доповідей керівництву виходило: смертність у жіночій зоні набагато нижча, особливо поміж новеньких. Рідко хто за півроку копита відкидав.

Давно Кроксфорд керує таборами. Спочатку зони були нечисленні, але з кожним роком кількість зеків зростала. Усе більшими табунами опікувався. Дно золоте – жіноча зона в доброго господаря. Великий і солодкий навар приносить. Кожен солдатик, звичайно, а зек, тим паче, останнє віддасть, аби приголубила «спідниця». Згодні на все й деякі зечки, щоб охолонути під мужиком.

Важко мужикові упокорювати природу. Жінкам – ще сутужніше. Бачив, розум втрачали. Більшість під будь-які штани піде. Звіріють баби. Не дай Боже, піймають мужика – вважай амба! Перев’яжуть «господарство» – і до смерті бавиться слабка стать. Дехто з холодним грають… Не засуджував господар нікого. Розумів. Не жорстокість це – природа! А потрапить «спідниця» в чоловічу зону, оберігають голубку, годують, щоб лише виконувала своє призначення. Інша й півсотні прийме за добу. Цінують таку. Тижнями із собаками не знаходять. Солодке для зеків лігво. Стукачі мовчать.

А мужик щодо витривалості – слабак: годуй не годуй – на всіх не вистачить. Його довго не переховують. Швидко приймає своєрідну солодко-люту смерть або катування. Називай, як хочеш. Коли вперше начальник табору зазирнув у жіноче відділення лазні – оторопів: там і тут валялися хитромудрі «інструменти» будь-яких розмірів, виготовлені з марлі, подолу сорочки або панчохи, наповнені свіжою кашею чи теплим хлібцем. Майстровитий зек. Хитрий на вигадку.

Іншій зечці й зовсім просто: дістала «мерзавчик», а то й «чвертку», налила теплої водички й гуляй-бався собі на втіху досхочу. Щоправда, «чвертку» рідко хто витримає – занадто велика.

Тоскно на душі стало начальникові табору. Не зважав, точніше, робив вигляд, що не знає, коли в гості на жіночу зону навідувалися блатарі або солдат якийсь, щоб розважитися. Однак за «враженятами» підполковник стежив зірко. Нещадно. Вражі душі повинні спокутувати провину зі всією суворістю, без послаблення, як належить за інструкцією. До прибулих кобилок начальник табору не підпускав нікого, доки ті не вистоять у карантині.

Під час карантину жінок направляли на легкі роботи: днювальними, мити підлогу в адміністративному корпусі, на кухню підсобними. Кожна майбутня кобилка повинна пройти через усе – підполковник за цим стежив. Ті ж, хто прибирав кабінети, відчували пильне око Господаря спиною. Щодня підлогу мила інша жінка. Старожили табору могли на пальцях порахувати тих, хто кілька разів наводив чистоту в кабінеті начальника…

Прибулу до корпусу зечку підполковник зустрічав сам. Обходив довкола, гучно втягував і видихав повітря:

– Ну й дух від вас, синьйоро, як зі стайні! Чи синьйорино? Якщо помилився, вибачайте, – не чекаючи відповіді, підполковник підходив до шафи, подавав халат або плаття зі словами: – Ідіть у душ. Мийтеся гарненько. Поснідайте. Відпочиньте. Потім – до справи. Кабінетів, як для цілого дня, обмаль. Буде обід і вечеря. Головне – сумлінна праця. По-друге, не шелестіти чужими паперами. Є шалапути – усе що завгодно залишають на столах. І по-третє – не базікати зайвого. Ви зрозуміли, синьйоро?

Зечка милася, переодягалася, їла, відпочивала – усе, як обіцяв Господар. Під час роботи жінка часом відчувала на собі пильний погляд. Випрямляючись, обсмикувала короткувате плаття або халатик, винувато посміхалася. Відповідав підполковник розуміючою посмішкою і додавав: «Не вгадав із розміром халатика».

– Продовжуйте, синьйоро. Пробачте, але за циркуляром-інструкцією не можу вас залишати на самоті. Та й орли в нас, знаєте, які літають. На випадок чого – кличте. Образити не дозволю.

Жінка продовжувала роботу. Поспостерігавши, начальник табору йшов до себе. Ніхто жінку не квапив. Почуття відносної волі п’янило. Минуло півдня – ні солоного слівця, ні злісного невдоволення. А що робота брудна, то хіба вдома не доводилося прибирати? Згодом несподівано для себе інколи жінки, витираючи пил, починали підспівувати напівзабуті пісні. Заспокоювалася душа.

– Ви що полюбляєте, міцніше чи слабше? – перед обідом або