Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Переяславські трактати, як і Віденські замирення із Польщею,— лише передих, а Гаркушині сидіння у Пінських болотах, як і дії Золотаренка у Смоленщині проти потуг Сапежиних,— шкідливі, бо не узгоджені із царем і воєводами великорусійськими, що ці землі не будуть прилучені, коли й звільняться, до самоврядної Малорусії, хоч вони і є землями київських князів Мономаховичів. Отож Переяславський трактат буде забутим, як лиш ми знесилимося. А зважте, і Війську Запорозькому, як, мабуть, знаєте, і новим панам-полковникам зацним, і православній, даруйте, підтирачці-церкві, та всілякій шляхті, цар воднодень видав жалувані грамоти про недоторканність їхніх добр і статків, хоч у трактаті те й не оговорене як його право в самоврядній автономії. А що за цим? Сполеченству що ж лишилося? Прости мене мила, що ти мене била, та й квит! — не було кінця сотниковому болю і обурові — не тому, що був обділений гетьманом, а тому, що жив болями люду свого.

— А хто поклав найбільше жертв за сполеченство? Тисячі ж годувальників родин полягли! Вдови з дітьми без чоловіків лишилися, дівчата ідуть на сором, не маючи змогу задовольнити себе по-християнськи, а скільки сиріт-безбатченків є: Хівренки, Варваренки, Прісенки, Горпиненки, Ганненки, Вустенки, Палажченки, Мокриненки! Їх же в компутах козацьких повно! — ледь не плакав від того лиха Василь Татища, спинившись і затягнувшись димом із файки.

— А оті фундуші, конфірмування і інше гетьманове, полковнику милостивий,— злочинні, бо навіть гетьманові мало вже подарованих крулем Владиславом Медведівки, Жаботина, Кам'янки, Борків, Новосілля, потверджених по Переяславі царевою жалуваною грамотою, яко магнатові якому. А його шурякам Золотаренкам цар потвердив Батурин з усіма гмінами, Нові Млини, Борзну, Мену, Глухів. А Тимошеві Оникієнкові — «в спокойне держання і володіння» — Сосницю. А ваш одностановець Антін Жданович, полковник київський, по жалуваній цидулі царя за непідтримку Сильвестра і Тризни оволодів Обухівкою, Германівкою, Любичем, Королівкою. А генеральний скриб, переплюнувши всіх, і собі, і трьом братам та батькові ограмотив Остер, Козелець, Бобровицю, Трипілля, Стайки, Лісовичі, Кошевате, Ровни, Баришівку, Басань, Білгородку, Рожеве, Казар, Кобицю і ще бозна-що, шуринові-шляхтичеві Беглевському — Глинське і Княжу Луку з околами. Я веду опис і не обмовляю нікого, то ви не дивіться так на мене, дорогий полковнику! — вражав Сірка Василь Татища переліком.

— А генеральний суддя Богданович і Тетеря взяли Мліїв і Смілу Тимоша Хмеля! — не міг спинитися в розпалі сотник.— Вважайте, що роздано все Посейм'я, Реуття, обоє Усожків, Попсьолля, Посвап'я, Поснов'я, і це ж лише за два літа по Переяславі, а ви, чільці, мовчите,— готовий був плакати з розпачу співрозмовець.— Не везе нашому бідному поспольству і сіромам козакам, пане Іване, на чільців,— скрипнув він зубами і змахнув п'ястуком сльозу з очей.— Не маю можності терпіти те, полковнику, тому і в неласці. Одна втіха, що нас в немилості чимало: і отут, на кресі, і ви, і Богун, і Гаркуша, і Сулимка, і прибув зі Слобожанщини Басюра Варениця, що тепер сотником під Богуном у Погребищах.

— Варениця? Васюра? В Погребищах? — перепитав Сірко, здивувавшись.

— А що в тому дивного, він же звідти родом? Щось сталося в нього із Ромоданом, то вернувся додому,— промовчав, чогось не сказавши, Татища.— Був, казав, двічі в Москві подовгеньку, то надивився при безділлі там всього. Багатство обок із жебрацтвом у них. Правда, свого поспольства русинського вони не гнітять, як ляхи нас, але в них його, сполечного, і нема, бо все сув'язне з боярами є не сполечне, а накинуте сполеченству, яко шори, оброті вертепними московитами: боярами, збуйцями, духівниками, лихварями та всілякими самочинцями їхніми і самим милістю Божою царем-самодержцем. Никон прагне володарювати не лише духовно, а й тілесно та дуже розсудно через первопрестольність в особі царя, а той — іпостась, до неба піднятий вівтар, держава. Сув'язь між ними, даруй, полковнику, пошесна, заразна, бо кричи «хай живе цар чи Никон», обіконюй їх, плати боярам, думним бакшиш — і ти купиш владарювання, хоч будь ти і останнім бахуром, убивцею, супостатом і бандитом,— примовк знову сотник, натоптуючи файку.

— Віра Божа, думаю, достатньо і належно не захищена мечем, сьогодні невиживна. Це розуміли і Сагайдачний, і Могила, заповівши нам братство козацтва і духовенства, а нині чільці наші тому не сприяють, легковажать. А московити?.. Люблять нас на противагу ляхам, коли ми коримося їм, хвалимо їх і навіть владу дають та становість, коли ми на їхній костоломний млин ллємо воду, а інакше ми — лише збуйці, гірші за злодіїв і бандитів. Непокірності вони просто не терплять, і то всі: і високостанні, і малочинні.

— Наговорив я вам, мосьпане, багато, то вже прошу пробачення,— звів Татища спокійні очі на Сірка і потер потилицю.— А ляхи тепер що нам? Ми від них, вважайте, відірвалися, хоча й не зовсім, як бачите.

— Нам, лицарю милостивий, треба привчити ляхів до думки, що і ми, чільці, і посполиті, і землі русинські тепер не їхні, і відучити орду від проклятих ясирів. Все інше якось буде. В усякім разі,— після мовчанки і роздуму обізвався сотник,— шаблі і коня, поки живу, як і Богун казав, у мене ніхто не відбере доброхітно, і з землі цієї помежної, поки вона в біді, не вижене! Щастя моє, що родина в безпеці, має ріллю і город для прохарчування, а синочки школяться в дяківках,— заходив господар по намету.

Сірко не думав затримуватись у Немирові, але в отих розмовах пробув до вечора. Знову поночіло надворі, знову цвіркуни коники заповзято сікли теплий, настояний на трунках вечір, знову скрекотали, змінивши крячків, лугові і водяні жабки, і знову Татищів джура запалив свічку в наметі.

Наступного дня на світанку, проговоривши напередодні знову до запівночі про всілякі лиха й події, Сірко, відпровадивши вершників, з якими їздив у Варшаву, до Богуна, попрощався чоломканням, мов із рідним, із Василем Татищею і в супроводі Гната Турлюна та Лавра Гука чвалом виїхав на Кальник.

23.