Читати книгу - "Віннету І"

— Коли?

— Коли ми зустрілися вперше.

— Те, що він плюнув мені в обличчя?

— Так.

— Чому я мав би не пробачати цього?

— Бо слину можна змити лише кров’ю.

— Нехай Віннету не турбується. Це я теж уже забув.

— Мій брат говорить таке, у що неможливо повірити.

— Можливо. Зрештою, я давно довів, що забув про це.

— Чим саме?

— Тим, що не образився на нього. Чи ти думаєш, що Вбивча Рука дозволить плювати собі в лице і не відповідатиме на це відразу ж ударом кулака?

— Так, згодом ми дивувалися, що ти не зробив цього.

— Батько Віннету не образив мене. Я витер слину і забув про все. Не будемо говорити про це!

— Але я мушу про це поговорити. Я винен за це перед своїм братом.

— Чому?

— Бо ти мусиш навчитися законів нашого племені. Воїни не люблять зізнаватися у своїх помилках, а вожді тим більше. Інчу Чуна знає, що він зробив неправильно, але він не може попросити в тебе пробачення. Він попросив мене поговорити з тобою. Тому Віннету просить пробачення у тебе замість свого батька.

— У цьому немає потреби. Ми квити, бо я теж вас образив.

— Ні.

— Так! Хіба удар кулаком це не образа? А я бив вас кулаком.

— Це було під час битви, коли це не вважається образою. Мій брат — шляхетний і добросердий. Ми ніколи цього йому не забудемо.

— Поговорімо про щось інше. Сьогодні я став одним із апачів. А щó буде з моїми друзями?

— Їх не можуть прийняти у плем’я, але вони стали нашими братами.

— Без жодних додаткових формальностей?

— Завтра ми викуримо з ними люльку миру. На батьківщині мого білого друга немає люльок миру?

— Ні. Усі християни — брати, і їм не потрібні для цього додаткові ритуали.

— Усі — брати? І між ними не буває воєн?

— На жаль, бувають.

— Тож люди твого краю нічим не кращі за нас. Чому мій брат поїхав із батьківщини?

Для червоношкірих невластиво ставити такі запитання. Але Віннету міг це робити, оскільки був моїм братом, якому слід було довідатися про мене якнайбільше. Він питав не лише з цікавості, але мав для цього ще й іншу причину.

— Аби шукати тут свого щастя, — пояснив я.

— Щастя? А щó таке щастя?

— Багатство, хоча…

На цих словах він випустив мою долоню зі своєї, а в його очах зблиснув недобрий вогник. Я знав, що в цей момент він розчарувався у мені.

— Багатство! — перебив він мене. — Ти помиляєшся. Гроші зробили червоношкірих лише нещасними. Через гроші білі продовжують витісняти нас із наших земель і рано чи пізно винищать нас цілком. Золото — це причина нашої смерті. Мій брат не буде прагнути золота.

— Я і не прагну.

— Не прагнеш? Але ж ти сказав, що вважаєш щастям багатство.

— Це правда. Але я маю на увазі не те багатство, про яке ти подумав. Буває різне багатство — золото, мудрість, досвід, здоров’я, честь, слава, Божа ласка і повага від людей.

— Уфф! Уфф! Он як ти вважаєш! І якого саме багатства шукаєш ти?

— Останнього з перелічених.

— Божої ласки і поваги від людей? То ти дуже побожний і вірний християнин?

— Я не знаю, чи я дуже побожний і вірний християнин, про це знає лише Бог, але я хотів би таким бути.

— Ти вважаєш нас поганами?

— Ні. Ви вірите у Великого Духа і не молитеся до ідолів.

— Тоді виконай моє прохання!

— З радістю! Яке саме?

— Ніколи не говори зі мною про віру. Не намагайся зробити з мене християнина! Ти дуже симпатичний мені, і я б не хотів, аби наша дружба розпалася. Бо тут усе так, як говорив Клекі-Петра. Можливо, віра білих людей і правильна, а ми, червоношкірі, ще не можемо її збагнути. Якби християни не витісняли нас і не нищили, то ми могли б вважати їх добрими людьми і поважати їхню віру. Тоді ми мали б час і на те, щоби навчитися розуміти вашу священну книгу і ваших священиків. Але той, кого повільно, але невпинно винищують, не може вірити, що вчення вбивці — це наука