read-books.club » Сучасна проза » Острів Смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Острів Смерті"

141
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Острів Смерті" автора Такехіко Фукунага. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 116 117 118 ... 173
Перейти на сторінку:
ви дивак!

Це слово в устах дівчини прозвучало для нього похвалою. Ліхтарі обійшлися йому дорого, але принесли багато радості — наче повернули в дитинство.

— Ну то ходімо додому,— звернувся Канае до хлопця.— Я понесу рибок, а ти візьми Ая-тян за руку, щоб не загубилася.

Хлопчина послухавсь і приєднався до Аяко. За поворотом з автобусної лінії у провулок, коли вже можна було йти всім трьом рука в руку, Канае запитав:

— Так ви справді не поїдете на Хоккайдо? З дорожніми витратами якось дамо собі раду. Зупинимося в моїх батьків, мати годуватиме. Вам нема чого переживати.

— Та…

— Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Аяко-сан, ви ж не були на Хоккайдо?

— Звичайно, не була. Ніде не була.

— І вмієте тільки плакати?

Усміхаючись, Аяко кинула на супутника косий погляд. Хлопчина, видно, стомився й хотів спати, бо майже тулився до неї.

Того вечора Канае повернувся додому не тільки з портфелем, але ще з одною дорогоцінною річчю — обертовим ліхтарем. У замкненій кімнаті було душно. Він одчинив вікно, роздягнувся й узяв у руки свічечку. Якось у Нісімото йому показали, що її треба вставляти в ліхтар уже запаленою, бо досить маленької необережності, щоб такий паперовий виріб згорів. Канае повісив його на одвірку — приколов кнопкою за шнурочок, погасив електричне світло і ліг на татамі.

Знадвору крізь відчинене вікно проникало трохи світла, але в кімнаті все-таки було досить темно, а тому ліхтар відкидав на її стіни яскраві візерунки. В міру того, як швидкість його обертання збільшувалася, зростали, ставали рухливішими й тіні на стінах і книжковій шафі — здавалось, сама кімната крутиться навколо Канае, як уві сні. Потягуючи цигарку, він споглядав, як пропливають одне за одним прогулянковий пароплав, плакучі верби, феєрверк і пагода… „Аяко-сан не відмовилась остаточно від подорожі на Хоккайдо,— роздумував Канае.— Якщо наполягати, то врешті-решт вона погодиться на мою пропозицію. Цікаво, що подумала б мати, якби я приїхав з дівчиною додому? Здивувалася б? Якби Аяко сподобалась їй, то в мене було б ще більше підстав одружитися з нею. На відміну від Мотоко-сан, вона не митець, але зате простодушна, лагідна, мовби народжена для сімейного життя. На бідність вона не нарікатиме. Взагалі дивно, що Аяко-сан покинула рідну оселю й перебралася до товаришки. Чого це вона зважилася на такий серйозний крок?”

Так само, як ліхтар повторно показував свої картинки, гра уяви Канае Сома щодо спільної мандрівки на Хоккайдо й таємничих обставин життя Аяко то спалахувала, то гасла.

ЗИМА КОХАННЯ

У такої людини, як А., що знала тільки власний старий дім, побудований ще перед війною, вже один погляд на багатоквартирний, європейського типу будинок викликав дивне хвилювання — їй здалося, ніби вона потрапила за кордон.

— Звичайнісінький собі багатоквартирний будинок. Як побачите його коли-небудь, то розчаруєтесь,— заздалегідь попереджав її К. Досі її нога не ступала в таку будівлю, та й розглядати щось подібне ззовні їй теж не доводилось.

У кварталі, де вона мешкала з батьками, таких будинків не було, а тому А. навіть не знала, які люди наймають там квартири. Коли К. запросив її до себе в гості, її душею, мабуть, передусім заволоділа цікавість: як живе цей самотній хлопець?

Зійшовши з трамвая, вони поминули ряд будинків, а тоді звернули праворуч і невдовзі опинилися перед двоповерховою потинькованою спорудою, схожою на школу. Її перший поверх ховався за огорожею, а на другому з-під пожовклого дикого винограду то тут, то там визирали вікна. А. здалося, що вона потрапила за кордон, бо стіна, обліплена диким виноградом, нагадала їй сцену з одного зарубіжного кінофільму.

— Просто чудо! — прошепотіла А. наївно, а К. поглядав розгублено то на будинок, то на дівчину, наперед знаючи, що вона не глузує. А. була не з таких.

— Друге вікно скраю на другому поверсі — моє. Кімната в мене — одна з кращих. То ходімо?

А. кивнула й попрямувала вслід за хлопцем у під'їзд. Сходи з дерев'яним поруччям вивели її на другий поверх. Нагорі з одного боку вздовж стіни тягся коридор, а з другого видніли двері до кімнат. Поки К. відмикав замок, А. стояла віддалік і оглядалася. Уздовж глухої стіни коридору, мабуть, північної, стояли ящики для взуття й відра, а в кінці, напевно, була вмивальня з туалетом.

— Прошу, заходьте. А за тісноту та безлад вибачте.

К. відчинив двері й усміхнувся до дівчини. А. й рушила з місця, відчуваючи, однак, що не може вгамувати легкого тремтіння, бо добре знала: негаразд ходити на квартиру до юнака, навіть якщо запрошують від щирого серця. От якби батьки дізналися про це! Ото сварили б. А може, й позбавили б спадщини. Та водночас із голови їй не виходила така думка: „Я вже доросла й маю право ризикувати. Мені потрібна свобода”. Тим паче, що вона довіряє К. Він серйозний хлопець, щотижня ходить до церкви і запросив її до себе теж після відправи, коли вони разом пообідали в їдальні. „Нічого страшного, якщо я вдень його відвідаю. Тільки подивлюся, як живе”,— вирішила вона. В будинку було досить тихо, і це її трохи насторожувало, але вертатися назад теж не годилося. „Це означає, що я вже доросла”,— переконувала вона себе, переступаючи поріг кімнати під номером другим і закриваючи за собою двері

— Будьте, як удома! — озвався зсередини К.

ПІЗНІЙ ВЕЧІР

„Треба відчинити вікно”,— подумав Канае. Хотілося дихнути свіжим повітрям на повні груди й купити в мандрівного торговця чогось їстівного, бо вже брало за живіт — очевидно, куплене в Нагої бенто виявилося замалим. Він уже їхав понад десять годин, а попереду його чекала довга ніч.

Та незважаючи на всі його зусилля, вікно не ворухнулося — наче примерзло до лутки. Канае встав і, злегка нахилившись, глянув крізь запітнілу шибку на платформу. Минуло багато часу, відколи поїзд прибув до Осаки. Одні пасажири зійшли, а на їхніх місцях з'явилися інші, і в вагоні знову стало тихо. Та все одно потяг начебто й не збирався рушати. На щастя, сидіння навпроти нього все ще пустувало, а коли так, то можна буде сидіти вільніше, простягнувши вперед ноги. Канае раптом згадав про дівчину, що зійшла в Кіото, але тут же викинув її образ з голови, ніби щось гріховне. Тоді на хвилину присів і почав гортати розклад руху потягів. Він так часто його переглядав, що сторінка з графіком руху поїздів із столиці по Токайдській лінії сама відкривалася. Відправлення з Осаки — 22.25,

1 ... 116 117 118 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Острів Смерті"