Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Тепер нещасний корабель занурювався значно швидше. Промайнули його марси, обліплені жертвами, реї, що гнулися під вагою багатьох тіл, потім верх грот-щогли. Нарешті вся ця темна маса зникла у величезному водовороті разом з своїм екіпажем мерців…

Я обернувся до капітана Немо. Страшний суддя, справжній архангел ненависті, продовжував вдивлятись у темряву. Коли все було закінчено, капітан Немо, підійшовши до дверей своєї кімнати, відчинив їх і переступив поріг. Я стежив за ним очима.

В глибині його кімнати, на стіні, під портретами його улюблених героїв, я побачив портрет ще зовсім молодої жінки з двома маленькими дітьми. Капітан Немо дивився на них кілька секунд, потім простягнув до них руки і, упавши навколішки, зайшовся риданням.

РОЗДІЛ XXII

Останні слова капітана Немо

Віконниці зачинились, і страшне видіння зникло, але світло в салоні не з’являлося. Всередині «Наутілуса» панувала темрява і тиша. Запрацювали машини, і він з великою швидкістю помчав на глибині ста футів від місця скорботи. Куди він направлявся? На північ чи південь? Куди тікала ця людина від своєї страшної помсти?

Я повернувся в свою каюту, де Нед і Консель чекали мене в глибокому мовчанні. Я відчув непереборну огиду до капітана Немо. Хоч як би він страждав з вини людей, але так карати він не мав права. Капітан зробив мене якщо не співучасником, то в усякому разі свідком своєї помсти! Це вже було занадто!

Об одинадцятій годині спалахнуло світло. Я пройшов у салон. Там нікого не було. Я подивився на прилади. «Наутілус» мчав на північ з швидкістю двадцять п’ять миль на годину, то виринаючи на поверхню, то заглиблюючись під воду до тридцяти футів.

Знайшовши наше місцеперебування на карті, я побачив, що ми ввійшли в Ламанш і тепер з незрівнянною швидкістю пливемо в напрямі до північних морів.

Навряд чи міг я при такому швидкому плаванні роздивитися довгоносих акул, акул-молотів, морських вовків, які часто зустрічаються в цих водах, великих морських орлів, зграї морських коників, що нагадують шахові фігури, вугрів, які звивалися, немов язики вогнів феєрверку, армії крабів, що розбігалися в усі боки, схрещуючи клешні на панцирі, стада касаток, які змагалися в швидкості з «Наутілусом». Тепер уже не могло бути й мови про те, щоб спостерігати, класифікувати і вивчати, як раніше, весь цей підводний світ.

До вечора ми пройшли у водах Атлантичного океану понад двісті льє. Спустився присмерк, і море вкрилося пітьмою до сходу місяця.

Я повернувся в кімнату, але заснути не міг. Мене переслідували кошмари. Жахлива сцена знищення знову й знову поставала в мене перед очима.

Хто тепер міг би сказати, куди нас затягнув «Наутілус», в яке місце північної частини Атлантичного океану? Він увесь час мчав з незвичайною швидкістю, незважаючи на туман! Наближався він до Шпіцбергена чи до берегів Нової Землі? А можливо, він проходив через невідомі моря: Біле, Карське, Обську губу, минав архіпелаг Ляхова та інші мало відомі береги Північної Азії? Я не міг цього сказати. Я втратив будь-яку уяву про час. Здавалося, що день і ніч, як на крайній півночі, не змінюються в своїй звичайній послідовності. Я відчував себе втягнутим у світ невідомого і таємничого, властивий скоріше хворобливій уяві Едгара По[111]. Кожну мить я чекав, що побачу, як казковий Гордон Пім, «укриту покривалом людську постать, більшу за всі земні істоти, що закриває доступ до полюса».

Мені здається, — а можливо, я й помиляюсь, — що ця пригодницька подорож «Наутілуса» тривала п’ятнадцять чи двадцять днів, і я не знаю, скільки б вона ще продовжувалась, коли б не сталася катастрофа, яка поклала край нашій подорожі. Капітан Немо наче не існував на кораблі, так само як і його помічник. Жоден з матросів екіпажу не з’являвся ні на одну хвилину. «Наутілус» майже весь час плив під водою. Коли він піднімався на поверхню, щоб набрати повітря, люк відкривався і закривався автоматично. На карту ні разу не наносилося місце нашого перебування. Я не знав, де ми знаходимося.

Треба також додати, що канадець, вичерпавши всі свої сили і терпіння, не виходив з каюти. Консель не міг витягнути з нього жодного слова і побоювався, що під час одного з приступів відчаю або туги за батьківщиною Нед покінчить самогубством. Тому Консель невідступно стежив за кожним рухом канадця.

Легко зрозуміти, що за таких умов наше життя стало нестерпним.

Одного ранку — якого числа, сказати не можу — я заснув лише на світанку важким і хворобливим сном. Коли прокинувся, побачив Неда Ленда, який схилився наді мною. Він сказав мені пошепки:

— Ми втікаємо!

Я швидко схопився на ноги.

— Коли? — спитав я його.

— Наступної ночі. Здається, на «Наутілусі» тепер не має ніякого догляду. Всі мов заціпеніли. Ви будете готові, пане професоре?

— Так! А де ми?

— Недалеко від землі, яку мені пощастило роздивитися цього ранку в тумані на відстані миль двадцяти на схід.

— Що це за земля?

— Не знаю, але якою б вона не була, ми будемо шукати на ній притулку!

— Гаразд, Неде, гаразд, ми втікаємо цієї ночі, хоч би море й поглинуло нас!

— Море бурхливе, вітер міцний, але мене не лякає проплисти двадцять миль у легкій шлюпці «Наутілуса». Мені пощастило перенести в неї непомітно для екіпажу деякі харчі і кілька пляшок води.

— Я піду за вами!

— Знайте, — додав канадець, — що коли я попадуся, я буду захищатися. Краще умру, ніж здамся.

— Ми умремо разом, друже Нед!

Я наважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу. На ній ледве можна було триматися, такими сильними були удари хвиль. Небо було загрозливим, але через те що земля була недалеко, там, за густим туманом, необхідно було тікати. Ми не повинні були гаяти жодного дня, жодної години. Я повернувся в салон, боячись і бажаючи одночасно зустріти капітана Немо. Мені хотілося і не хотілося бачити його. Що я йому скажу? Чи зможу я приховати мимовільний жах, який він вселяв у мене? Ні! Краще нам було з ним не зустрічатися! Краще було його забути! І все ж…

Як довго тягнувся цей день, останній день, який я повинен був провести на «Наутілусі»! Я залишився сам. Нед Ленд і Консель не розмовляли зі мною, боячись викрити себе.

О шостій годині я пообідав, хоч і не