Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Аналізуючи причини ганебної здачі Києва ненависному ворогові, І. Мазепа зупиняється й на моменті, що набув концептуального характеру в поясненні сутності Української революції і причин її поразки. Історик вдається до статистичних даних, за якими понад три чверті жителів міста були неукраїнцями, що симпатизували переважно великодержавникам і навіть чорносотенцям. Наводяться й свідчення очевидців, які на конкретних фактах доводять домінуючі антиукраїнські настрої в Києві4.

Завершується сюжет висновком: «Це показує, що, крім фронта зовнішнього, наша армія мала на Україні ще фронт внутрішній, фронт боротьби українського села з неукраїнським містом, де наче в тому троянському коні ховалися найзапекліші вороги нашого народа.

Майбутні українські покоління не повинні забувати, що без свого власного українського міста, з його активнішими та рухливішими шарами людности, неможлива ні досконала організація своїх національних сил, ні успішна оборона України від її ворогів»[798]. Хоча на підтвердження висновків про переважно недружнє, а то й вороже ставлення населення Києва, як і інших міст, до українських військ на національному ґрунті наводяться численні висловлювання інших учасників подій, це не вельми переконує. Точніше, складається враження, що на вістря пояснень невдач українського руху весь час (як і за доби Центральної Ради) висуваються моменти, покликані дещо затушувати прорахунки його лідерів, недосконалості політичних зусиль, помилки військової стратегії і тактики.

Однак автор, очевидно, сам те відчуває і відразу додає інші міркування та факти, зокрема про падіння авторитету С. Петлюри і всього українського проводу серед громадянства України, про наростання недовіри до їхніх гасел і політичної лінії.

Залишивши Київ, українські частини під командуванням генерала Кравса відійшли спочатку на лінію Ігнатівка-Васильків, а згодом — до Попельні і Козятина, а ІІ Галицький корпус і Січові стрільці безуспішно атакували Коростень і, згодом, відступили у бік Житомира й Новоград-Волинського. На кінець другої декади вересня ІІ Галицький корпус розташувався у районі Бердичева, а Січові стрільці — в районі Полонне-Шепетівка2.

Щоб піднести дух війська і народних мас після залишення Києва, державний центр УНР вирішив публічно провести урочисту присягу уряду і війська на вірність УНР. Це відбулося в Кам'янці 14 вересня 1919 р., але присяги не склали ані Є. Петрушевич, ані галицькі уряд і військо.

РОЗДІЛ VІІ. МІЖ БІЛИМИ І ЧЕРВОНИМИ

До найчорніших історичних епізодів відноситься похід Україною в 1919 р. Добровольчої армії, відновлюваний денікінцями режим. Втім, фактологічний бік (бойові дії, сутність політики) багатократно досліджувалися і достатньо добре відомі, як правило, великих наукових суперечок у фахівців не викликають.

Особливу роль тут відіграють, передусім, широко відомі п'ятитомні мемуари (вони ґрунтуються на серйозній документальній основі) генерала А. Денікіна.

Після появи в Парижі й Берліні в 1924–1926 рр. вони в повному обсязі і в скорочених варіантах не один раз, починаючи з 1928 р., перевидавалися в СРСР і в державних утвореннях після розпаду останнього. Крім окремих видань[799] розлогі передруки здійснювали такі багатонакладні журнали як «Вопросы истории (1991–1994 рр.) та ін. Якщо знаходяться охочі дещо «підправити» висновки й оцінки керівника білого руху (треба сказати, у багатьох випадках жорсткі, але об'єктивні, самокритичні), то найефективніше спростовує схеми й аргументи тих, хто хотів би якось прикрасити (а то й обілити) зусилля, поведінку ідейних монархістів, єдинонеподільців сам А. Денікін{9}.

Посилання на його загалом доступну працю дозволяє не зупинятися на детальному перебігу подій з позицій білих та їх інтерпретації через призму сьогодення. Значно важливішим видається з'ясування того, як розгорталася й здійснювалася боротьба з денікінською навалою жителями України, що були розбиті на кілька таборів (у більшості непримиренних, не готових до спільних дій навіть перед перспективою та й безпосередньою загрозою смертельної небезпеки).

У 1919 р. для більшовиків найбільшою загрозою спочатку виступав адмірал О. Колчак, яеий реально загрожував радянській владі з Сибіру. Поступово набирало сили вогнище спротиву на Дону й Кубані, де сформувалася Біла гвардія під орудою генерала А. Денікіна. У стратегічному відношенні останній мав можливість або йти через Царицин на з'єднання з колчаківцями для спільного удару по червоним, або, користуючись територіальною близькістю до революційних центрів, спрямувати головне вістря удару на Москву.

Поколивавшись якийсь час у прийнятті відповідального рішення, спрямувавши до Волги не дуже значні сили, головну свою міць командування Добровольчої армії кинуло на Донбас, де їй спочатку протистояли війська Південного й Українського фронтів. 13-та армія Південного фронту під командуванням І. Кожевникова, до складу якої входили 3-тя і 4-та повстанські дивізії, що згодом були реорганізовані в 41-шу і 42-гу дивізії, тримала фронт довжиною 350 км по лінії Гундорівська-Митякінська-Луганськ, північніше Дебальцевого, південніше Бахмута і далі на південь — до ст. Волноваха. Від Волновахи до узбережжя Азовського моря діяла 3-тя бригада Задніпровської дивізії 2-ї Української радянської армії.

На той час достатньої інтенсивності набрав процес об'єднання в одне ціле воєннних сфер суспільного життя радянських республік. Керівництво останніх дедалі розуміло, що впоратися з надскладними проблемами оборони вони просто не в спромозі, а тому й робили кроки назустріч один одному.

Надзвичайно складні умови громадянської війни вимагали перш за все тісного співробітництва у військових справах. З цією метою армії, що існували в кожній радянській республіці, підпорядковувалися єдиному оперативному командуванню — Реввійськраді РСФРР і головнокомандуючому збройними силами РСФРР. Призначення на вищі командні посади проводилися Реввійськрадою РСФРР за погодженням з урядами радянських республік.

У Положенні про Червону Армію УСРР підкреслювалося, що військовий відділ уряду, опрацьовуючи інструкції для армії, повинен виходити з принципів будівництва Червоної Армії в РСФРР. 7 січня 1919 р. була прийнята спеціальна постанова про поширення на території України дії всіх декретів та розпоряджень уряду РСФРР з питань військового будівництва. У радянських військових з'єднаннях Росії та України діяли єдині статути — польовий, стройовий, внутрішньої та гарнізонної служби. Таким чином, забезпечувалася єдина воєнна політика, хоч кожна республіка мала свою армію.

Життя вимагало поглиблення економічного співробітництва, в основі якого лежала єдина грошова система, шляхи сполучення, зв'язку й т. ін. Виходячи з воєнно-політичних і економічних реалій, суспільних тенденцій, уряд УСРР ще 28 січня 1919 р. поставив питання перед радянськими соціалістичними урядами Росії, Латвії, Білорусії, Естляндії, Литви про укладення міцного оборонного союзу проти всяких спроб знищити встановлену ціною таких жертв владу робітників і селян.

Такі ж побажання висловлювали й інші республіки.

1 червня 1919 р. на сесії ВЦВК за участю представників України,