Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— Що ти, Петрусю, наробив? Нащо ти її упустив? Я ж тобі казала, щоб ти держав.

— Як же мені її було не пускати, коли вона така стара, так жалібно просилася?

— Ну, гляди ж, тепер буде летіти менший брат мій, він буде летіти конем, з сідлом зі всім: ти держи, не пускай, чи буде він перекидатися ведмедем, чи чим, а ти держи, що в руках стане, то принось, бо це буде у послідній раз. А то батько догадається, що я тобі помагаю, і вже кінець буде з нами.

Летить той огир (жеребець) карий на нього просто, б’є його, гризе його, кусає, а той його держить за вудила. Тоді він перекинувся ведмедем, вовком і різним перекинувся гаддям, змієм, а перед світом перекидається зайцем — одна шерстка золота, друга срібна. Петрусь приносить його до пана. А той ще спить. Він будить його.

— На, пане, — каже, — гостинця тобі від вартового.

— А, добре, — каже, — доброго гостинця ти приніс. Чи ти коня ловив, чи звіра? Мені снилося, що коня ти ловив, а не зайця!

— Уже кого ловив, то ловив, а приніс зайця.

— Чи то ж можна, щоб з коня зробився заєць?

— Не то заєць, — каже, — а чортзна-що робилося, але що в руках стало, то й приніс я тобі.

— Добре, — каже, — малий, що приніс, а чому ж ти того не приніс, що перше ловилося?

— А коли таке ловилось, що не міг вдержать. Те, що міг, те здержав.

— Ти не сам те робиш?

— Ні, — каже, — сам.

— А хто помагає, той буде винен. Ну, гляди ж! Тепер іди спати, а увечері приходь.

Пішов Петрусь, виспався добре, тільки увечері приходить. Змій йому і наказує.

— Ну, піймав ти мені зайця, то мені веселість приніс. А тепер, щоб ти за ніч до мого брата за сто миль моста зробив, чавунні бруси, срібний піл, перильця золоті.

— Добре, — каже, — зроблю.

— А як же то можна зробити?

— А нащо ж пан приказує? На те, щоб робити.

Приходить той до панянки і розказує їй диспозицію, а сам плаче гірко.

— Не плач, — каже, — Петрусю, не журись, якось то воно буде. Постараюся я тебе визволити. Іди, лягай спати, а я все зроблю.

От вночі вилітає вона та й кличе тих дияволів. Питають її, чого вона звала. Вона каже:

— Зробіть за ніч міст на сто миль до мого дядька, та такий, щоб брусся було чавунне, піл срібний, перильця золоті. Та щоб це все за ніч непремінно було зроблено!

— Добре, панно, постараємося, у такому-то королівстві є такий міст.

Принесли вночі й поставили і водою перепустили його. Посеред мосту мурований стовп і клітка, а в ній сокіл співає. Рано пан проїхав.

— Ти, Петрусю, зробив?

— Я, — каже.

— То ж дорога річ, де ж ти гроші узяв?

— Я, — каже, — у великій казні позичив.

— Навіщо ж ти тії гроші позичив?

— На тії гроші, що я у пана зароблю, пан то мусить оплатити.

— Ну, гляди ж, — каже, — приходь знову увечері. Я тобі загадаю останню загадку. Як зробиш, то я тебе додому відправлю, а винуватця я знайду, хто тобі помагав.

— Добре, — каже, — пане.

Тоді змій переїхав мостом до брата, а все йому з думки не йде:

— Як то можна, щоб той малий та таке зробив?

Приходить Петрусь увечері, каже йому пан:

— Я маю сто кобил, щоб ти мені тії кобили упас. Скоро упасеш, щоб ти мені кожну подоїв.

Пішов він пасти. А панянка йому сказала:

— Як поженеш пасти, то не спи, бо погубиш і буде біда велика.

От він пасе. Став дощ моросити, він зігнувся під дубом і заснув. Коли прокинувся — нема коней. У плач. Не знає куди дітися, — таке море стало, гори, ліс… Прилітає панянка.

— Що ж бо ти наробив, Петрусю? Сідай на мене.

— Я, — каже, — і так тобі докучив.

— Нічого, я буду старатися для тебе, бо ти доброго отця й матері. Так як удасться ця штука, то я буду тобі жоною, а як ні, то ти підеш додому, а я пропаду.

— Ну, добре, — каже.

Тоді сідає він на неї. Ліс той упав, гори опали, коні стали знову.

— На змрок (як смеркне), — каже йому панянка, — будуть тії коні коло тебе бігти, виб’ють перед тобою землю на сажень, будуть тебе страшити, кусати, а ти сиди, — каже, — не бійся. А найстаршу кобилу довбнею бий у лоб.

Так він і зробив.

Приганяє додому, пан і питає:

— Чи ж то ти, малий, коні пас? Хто тобі помагав? Кажи.

— Ніхто, — каже.

— Ну, коли ти оцих кобил попас, то тепер подої їх, молоко принеси на кухню, спали сажень дров, щоб молоко закипіло і щоб до мене приніс.

Прийшов той до панянки з плачем і каже, що і як. Вона його навчила. Він так і зробив. З десять цебрів молока надоїв і зварив. Приходить змій і хоче його кидати у теє молоко.

— Розбирайся, — каже.

— Як, пане, оце в цім молоці будеш мене варити?

— Авжеж, — каже.

А та панянка його навчила, щоб він батька в усьому слухав, то йому нічого не станеться. Розібрався, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості зосталися. Тоді змій кості збирає, цілющою водою кропле, зцілив його, потім живучою водою окропив, оживив його. Став хлопець під вусом — літ двадцять йому. Каже той пан:

— Скільки літ ти у мене служиш. Рік?

— Як, — каже, — рік? Е, пане, догадайся. То мені твій рік вийшов за п’ятнадцать літ, бо мені за кожною загадкою то б рік минув, а я хутше впорався.

— Ну, тепер, малий, як ми будемо?

— А що ж, — каже, — мені треба в казну гроші віддати, що я позичив, а віддай мені за службу, а що останеться, то ти доплати.

Той йому гроші відлічив.

— На, — каже. — Але чи то ти все сам робиш?

— Я, — каже.

— Ей, не ти, — каже, — ну, гляди ж, догадаюся, то виноватим і тебе зроблю.

— Ні, — каже, — не буду виноватим.

– Іди ж ти, малий, спати, а ввечері приходь, то я вже догадаюся, хто тобі робив.

— Добре, — каже.

Приходить увечері.

— Ну, — каже, — ти робив?

— Я, — каже.

— Ще тобі загадку загадаю, то все вгадаю, хто за тебе робив. Щоб ти мені з тростини поставив дім.

Іде той пізно до панянки і розказує.

— То, — каже вона, — глупство, але за цим разом батько догадається, що я тобі роблю. Тебе одпустить додому, а мене закриє у