Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

Приносить той пшеницю. Змій ще спав.

— Уставай, — каже, — пане, маємо тисячу кіп.

— Почому вона видає?

— По півтора корця.

— Добре, — каже той, — коли ти теє зробив, іди ти тепер спати, а увечері приходи.

А кожну ніч він кладе йому по триста талярів.

— Як до кінця дослужиш, — каже, — то всі гроші забереш, а як же ні, то мій меч, а твоя голова з плеч.

Той і каже:

— Пане, не на те я йшов, не на твій меч, а на те, щоб старатися, щоб ти мені заплатив.

Приходить змій увечері до хлопця.

— Бач, — каже, — ту ниву? Щоб ти мені викопав ріку, висипав береги, щоб вода була, щоб млин був на шість каменів, щоб, пшеницю змолотивши, змолов, за ніч булок напік і щоб на снідання приніс, щоб було до чаю.

Тоді йде той до панянки уночі і плаче.

— А чого ж ти плачеш?

— Як же мені, — каже, — не плакати, коли не знаю, що робити.

— Не журися, Петрусю, — каже панянка, — я для тебе все постараюсь.

Пізно вночі потребує вона знову дияволів і каже їм:

— Так і так, — каже, — зробіть мені те, що я вам скажу. Постарайтесь за ніч викопати ріку, щоб вода була, млин щоб був на шість каменів. Щоб пшениці намололи, напекли булок і до чаю мені раненько принесли.

— Добре, — кажуть, — будемо старатися, панно.

От вони у одного обивателя млина взяли, викопали сажалку, намололи пшениці, напекли булок і ще вночі приносять до тої панянки. Будить вона того й каже:

— Вставай, неси до батька булки.

От уранці змій просинається, а хлопець приносить йому булки.

— Ну, — питає пан, — що ж, ти напік булок?

— Напік, — каже.

— Не може бути!

— Як, не може бути?

— Ну, тоді попробуй сам, може, ти мені яку трутизну приніс?

— Нащо ж мені пан відказує, що я трутизну приніс?

— А хіба ж я знаю, що ти уночі робив?

— Я, — каже, — стараюся, що ти мені розказуєш.

Бере той хлопець булку і з’їв.

— Ну, тепер, пане, дай мені пляшку вина.

Випив пляшку вина.

— Ну, я тепер ще кращого розуму набрався, що звелиш, буду робити.

— Але, малий, непремінно хтось тобі помагає!

— Ні, — каже, — ніхто, я сам стараюся.

— Ну, гляди ж, бо я найду винуватця непримітно.

— Ні, — каже, — я то все сам роблю.

— Ну, добре, — каже. — Гляди ж, іди тепер спочивай, а увечері я знову тобі дам загадку.

От прийшов той увечері на диспозицію.

— Ну, — каже змій, — чи можеш, малий, зробити, що велю?

— А мушу старатися, — каже. — На те ти мене зазвав.

— Що скоро ти мені це поробив, ліс зрубав, мельницю поставив, пшеницю змолов, то щоб ти мені на сто миль степ насадив, щоб дичок накопав, насадив, щоб дички прийнялись, щоб ти їх прищепив, щоб вони за ніч уродили усякі фрукти, і щоб ти мені приніс усякого ґатунку покуштувати. Але я тебе буду вартувати тепер!

— Хоч ти мене вартуй, не вартуй, то для мене все одно, а що скажеш зробити — зроблю.

— Там, — каже, — не сила твоя зробити.

— Ну, — каже, — хоч сила, хоч не сила, та голова робити моя.

Тоді він приходить знову до неї з плачем.

— Чого ти, — каже, — плачеш, Петрусю?

— А тепер загадав загадку, що вже й не зроблю. Казав, щоб той степ засадити дичками, щоб вони прийнялися, уродили і дали всякі фрукти, щоб я йому приніс усякого ґатунку покуштувати, і казав ще, що вартувати буде.

— Е, який ти, — каже, — дурень. Буде все зроблено, не журися. Лягай спати.

Вилітає на поляну, потребує дияволів і каже їм:

— Щоб ви мені на ніч засадили степ дичками, щоб вони прийнялися, уродили і дали усякі фрукти, і щоб ви принесли мені усякого ґатунку покуштувати. Щоб ще й дороги виграсували, щоб квітами різними, виноградом, деревом різним висаджали.

— Добре, — кажуть, — панно, постараємося.

Полетіли. Тоді сад той вони викрали у якогось поміщика. Уродило те все, і приносить він тому панові на снідання.

— А що, — каже, — зробив?

— Зробив, — каже.

– І фрукти приніс?

— Приніс.

— А ну, — каже, — покуштуй сам перше, а то, може, ти яку трутизну там приніс.

Їсть той хлопець і пан покуштував.

— Ну, — каже, — іди ж тепер віддихати, увечері я знову тобі загадку загадаю.

От той пішов і ліг на кухні спати. Виспався, а увечері приходить до пана на диспозицію.

— Ну, що ж, малий, прийшов?

— Прийшов, пане, — каже той.

— А що ж, малий, з нами буде?

— Що звелиш, то я мушу те зробити.

— Я хочу, щоб ти на ніч пішов у ліс на варту. Що буде летіти чи бігти, чи то кінь, чи птах, чи змій, щоб ти мені піймав.

Дав йому фузію (рушницю) і пішов той на варту у пущу. Стоїть. Летить змій з трьома головами та просто навпроти нього. Петрусь його ловить, а він почав його бити, драти, пекти. Петрусь і впустив. Тоді прилітає тая панянка, бо вона знає всякі промисли його.

— А, — каже, — Петрусю, що ти зробив? Чом ти не держав?

— А коли, — каже, — я не зміг потвору вдержати, бо пече таким огнем пекельним, пече, дере!

— А, — каже, — то був мій батько.

— А чорт його знав, що то твій батько!

— Ну, — каже, — гляди ж, буде летіти брат мій старший з двома головами, то вдержи…

— Як так буде пекти, як твій батько, то я не вдержу.

— Е, — каже, — держи, а то буде зле!

Тоді летить той до нього просто, пече його, б’є, дере його… Упустив.

Прилітає знову та панянка.

— Е, — каже, — що ти наробив? Нащо ти упустив?

— А як же його вдержати, коли так дуже пече!

— Тепер, — каже, — буде йти стара мати у жіночому стані, у простому, то гляди ж, держи її, щоб вона не робила — держи.

От іде стара біля нього і каже:

— Добрий вечір тобі, малий.

— Здорова була, бабо. А за чим ти, бабо, у такій порі у лісі ходиш?

— Була, — каже, — у людей на весіллі, запізнилася, та упилася, та йду.

— Ну, бабо, стій, бо я тебе не пущу.

— Е, синочку, що я тобі зробила?

— Ні, — каже, — не можна, я на те на варті стою, не повинен нікого пропустити.

Та баба пробоєм йде. Він її за коси і давай дрюком бити.

— А, синочку, глянь на Бога, чи у тебе руки зведуться на мене, на таку стару жінку? Може, й у тебе матка є стара.

Йому серце скрутилося — він