Читати книгу - "Оголений нерв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дякую, — майже пошепки сказала вона, — тепер можеш іти.
— Я нікуди не піду, — відповів Геннадій і уточнив: — Тепер я нікуди не піду.
— Ти нікому не розповідай, — попросила вона. — Добре?
— Дурненька моя дівчинка, — сказав він, пестячи її оголене плече. — Вибач мені.
— За що?
— За біль.
— Усе гаразд, — струснула головою, відкидаючи чуба назад. — Я дійсно тобі вдячна за те, що вислухав мене.
— Я завжди буду поруч з тобою.
— Не поспішай робити такі заяви. Якщо я розревілася, то це не означає, що треба мене жаліти.
— Я нічого не обіцяв, лише запевнив, що буду поруч з тобою, і так буде.
— У мене розболілася голова.
— Я вкладу тебе в ліжко, — сказав Геннадій.
Йому хотілося турбуватися про неї, як про маленьку дитину, і він схопив диванну подушку, обережно вклав дівчину, вкрив пледом.
— Ти відпочинь, поспи, заспокойся, і все минеться, — сказав він лагідно.
Улянка подивилася на нього небесною синню, всміхнулася куточками вуст. Геннадій поцілував її у щоку, і вона одразу спалахнула.
— Я незабаром повернуся. — Геннадій підвівся. — Улянко, дочекайся мене. Добре?
— Йди вже, — сказала майже спокійно і по-дитячому витерла долонею сльози на щоках.
Геннадій спочатку зайшов до Льоні, а потім повернувся додому і нагадав матері, що вона збиралася зробити косметичний ремонт у будинку баби Дуні.
— Навіть не знаю, чи на часі затівати ремонт? — засумнівалась Настя.
— Навіщо чекати? Льоня погодився допомогти, Марійка теж не буде сидіти склавши руки, тож ми за кілька днів усе зробимо, — пообіцяв Геннадій.
Того ж дня вони поїхали на ринок, купили все необхідне, щоб освіжити оселю, і ввечері хлопці поїхали в село.
Розділ 68
Залишившись наодинці, Настя вирішила з’їздити на дачу до чоловіка, але спочатку зателефонувала йому.
— Я приїду до тебе, — сказала вона, — що тобі привезти із харчів?
— Нічого не треба, — відповів він, і з голосу жінка зрозуміла, що чоловік знову нетверезий.
— Продовжуєш пити?
— Не твоя справа.
— Я — твоя дружина, — нагадала Настя, — тож твої справи — це й мої також. Пам’ятаєш, ми все з тобою разом робили, ділилися радощами і смутком?
— Не дави на жалість, — перебив її грубо, — нічого не вийде.
— Як ти гадаєш, твоїй матері спокійно на тому світі від того, що ти взявся пиячити?
— Не чіпай мою матір! — закричав він у слухавку. — Того, що було, вже не повернеш, і ти стала іншою, і я вже не той. Роблю, що хочу, і ти не маєш права мені вказувати, як жити!
— Не вчиняй сварку, — спокійно сказала Настя. — Я хочу тобі привезти поїсти.
— Та пішла ти! — кинув він у слухавку і відімкнув телефон.
— І ти туди ж іди, — промовила Настя сумно.
Вона поговорила з Ларисою. Розмова була короткою: «Усе добре, у нас стріляють з териконів, побили шахти». — «Хто веде обстріли?» — «Звісно, що Нацгвардія. Хто ще? Поляки з ними, люди кажуть, що й американців бачили — вони розмовляють англійською. Робота є, грошей не платять». На довгі розмови з Ларисою в Насті не вистачало сил — жінка аж кипіла від ненависті до всього українського і вірила, що ось-ось виб’ють укропів і вони приєднаються до Росії.
Людмила знову просила матеріал, але Настя зізналася подрузі про вчинок Іванни і попросила трохи зачекати.
— Можна не описувати події, просто поділитися враженнями чи настроєм, — сказала Людмила, — читачам усе цікаво.
Настя дала згоду. Чим-чим, а настроєм поділитися можна. Вона одразу сіла за комп’ютер і написала: «Раніше сусіди дратували одне одного своєю гомінливістю, сварками, брязканням каструль і голосною музикою. Зараз усе навпаки — всього цього шуму не вистачає, як і самих сусідів, навіть лякає їх відсутність. Будинки швидко сиротіють, у кожному під’їзді залишилося по кілька квартир, де ще можна почути звуки життя. У п’ятиповерхівці, а саме у нашому під’їзді з шістнадцяти квартир, заселені наразі лише чотири, у другому — п’ять, далі — шість і чотири. Ті, хто лишився, опинилися, як зараз кажуть, по різні боки барикад. Хто на якому — достеменно невідомо, тому ніхто не знає, хто живе поруч: ворог чи друг. Що там говорити про сусідів, коли часто-густо члени однієї родини виявляються супротивниками. Уже не ті суперечки, які були колись: «Ти за Ющенка чи за Януковича?» — і зводилися до банальних кухонних сварок. Зараз усе інакше: подруги та друзі, батьки й діти, брати і сестри стали ідейними ворогами. Багаторічна дружба розривається, як тоненька павутинка, подружжя розлучаються, батьки відмовляються від своїх дітей, а діти — від батьків. І це жахливо, неправильно, боляче. Як з цим жити далі? І чи зміниться щось після звільнення окупованої території? Коли відкриються очі людей, зомбованих російськими ЗМІ?»
Написавши текст, Настя одразу відправила його Людмилі. На більше не вистачило сил — згадка про зраду доньки болем озвалася в душі, зашуміло у скронях, і гучно закалатало серце. Настя нервово запалила цигарку, яка заспокоювала, незчулася, як її викурила і дістала наступну. Вона гнала від себе гнітючі думки, які не давали їй спокою, але чи можна їх так легко позбутися, коли десь поруч донька, яка зрадила її материнські почуття, плюнула в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оголений нерв», після закриття браузера.