Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

об’єктива раптом опинився Мартін Ванґер. Він з хвилину постояв біля хвіртки, оглядаючи будинок і заглядаючи у вікно кухні. Потім піднявся на ґанок, поторсав двері і дістав ключа. Мабуть, виявивши, що замок поміняно, він трохи постояв на місці, а затим розвернувся і покинув будинок.

Лісбет Саландер раптом відчула, як груди заповнює холод.

Мартін Ванґер знову надовго залишив Мікаеля самого. Той нерухомо лежав у незручній позі із зчепленими за спиною руками; шия його була тонким ланцюгом притягнута до кільця в підлозі. Він помацав кайданки, але зрозумів, що розщепнути їх не зможе: вони сиділи так щільно, що його руки затерпли.

Шансів не було. Мікаель заплющив очі.

Він не знав, скільки минуло часу, аж раптом знову почулися кроки Мартіна Ванґера і перед його очима постав керівник підприємства. Вигляд у нього був стурбований.

— Незручно? — спитав він.

— Так, — відповів Мікаель.

— Сам винен. Треба було їхати додому.

— Чому ти вбиваєш?

— Це мій вибір. Ми з тобою могли б обговорювати моральні та інтелектуальні аспекти моїх дій цілу ніч, але факт залишається фактом. Спробуй поглянути на це так: людина являє собою оболонку зі шкіри, яка утримує на місцях клітини, кров і хімічні компоненти. Одиниці потрапляють в історичні книги. Більшість же гинуть і безслідно зникають.

— Ти вбиваєш жінок.

— Ми, хто вбиває заради насолоди, — адже таке хобі є не тільки у мене — живемо повноцінним життям.

— Але навіщо Харієт? Власну сестру?

Обличчя Мартіна Ванґера раптом змінилося. Він одним стрибком опинився біля Мікаеля і схопив його за волосся:

— Що з нею трапилося?

— Що ти хочеш сказати? — насилу вимовив Мікаель.

Він спробував повернути голову, аби зменшити біль коло коренів волосся. Ланцюг кругом шиї відразу натягнувся.

— Ви із Саландер. До чого ви прийшли?

— Відпусти мене. Ми ж розмовляємо.

Мартін Ванґер відпустив його чуба і всівся перед Мікаелем, схрестивши ноги. Зненацька у нього в руках з’явився ніж. Він приставив кінчик леза до шкіри прямо під оком бранця. Мікаель змусив себе не опустити очей під його поглядом.

— Що, чорт забирай, з нею трапилось?

— Я не розумію. Я думав, це ти її вбив.

Мартін Ванґер довго дивився на Мікаеля, потім устав і почав походжати по кімнаті, поринувши у задуму. Тоді кинув ніж додолу, засміявся і повернувся до Мікаеля:

— Харієт, Харієт, вічно ця Харієт. Ми намагалися… розмовляти з нею. Готфрід намагався її вчити. Ми думали, що вона одна з нас і змириться зі своїм обов’язком, але вона виявилася всього лише звичайною… лярвою. Я вважав, що тримаю її під контролем, але вона збиралася розповісти Хенрікові, і я зрозумів, що не можу їй довіряти. Рано чи пізно вона б усе про мене розповіла.

— Ти вбив її.

— Я хотів її вбити. Я збирався це зробити, але запізнився. Мені було не перебратися через міст.

Мікаелів мозок намагався засвоїти цю інформацію, але виникало таке відчуття, ніби вистрибує табличка з текстом: «Information overload».[59] Мартін Ванґер не знав, що сталося з його сестрою.

Раптом Мартін Ванґер вийняв з піджака мобільний телефон, подивився на дисплей і поклав телефон поряд із стільцем.

— Пора з цим закінчувати. Мені треба встигнути ще зайнятися твоєю стервом-анорексичкою.

Він відімкнув шафу, дістав вузький шкіряний ремінь і начепив його, немов зашморг, Мікаелеві на шию. Потім відщепнув ланцюг, яким Мікаель був прив'язаний до підлоги, підняв його на ноги і штовхнув до стіни. Він протягнув ремінь у кільце над головою Мікаеля і затягнув так, що тому довелося стати навшпиньки.

— Не дуже туго? Дихати можеш? — Він ослабив ремінь на якийсь сантиметр і пристебнув його кінець до стіни. — Я не хочу, щоб ти відразу задихнувся.

Зашморг так сильно врізався Мікаелеві в горло, що він не мав сили що-небудь відповісти. Мартін Ванґер його уважно оглянув.

Враз він розстебнув на Мікаелеві штани і стягнув їх разом з трусами. Коли він стягував штани, Мікаель на мить втратив точку опертя і повис на зашморгу, але потім його пальці знов торкнулися підлоги. Мартін Ванґер пішов до шафи і приніс ножиці. Він розрізав футболку бранця і кинув обрізки в купу. Потім став трохи віддалік і оглянув свою жертву.

— Хлопців у мене тут ще не було, — сказав Мартін Ванґер серйозним голосом. — Я ніколи не торкався до іншого чоловіка… за винятком батька. Це було моїм обов'язком.

У скронях у Мікаеля гупало. Він не міг перенести вагу тіла на ступні, не задушившись. Він спробував ухопитися пальцями за бетонну стіну позаду, але зачепитися було ні за що.

— Пора, — сказав Мартін Ванґер.

Він поклав руку на ремінь і натиснув. Мікаель відчув, як зашморг відразу ж глибше уп’явся йому в горло.

— Мене завжди цікавило, які чоловіки на смак.

Він натиснув на ремінь дужче і, несподівано нагнувшись, поцілував Мікаеля в губи. І тієї ж самої миті в кімнаті пролунав холодний голос:

— Ей ти, козел поганий, у вашій глушині в мене на ці речі монополія.

Мікаель чув голос Лісбет крізь червоний туман. Йому вдалося сфокусувати погляд і розгледіти її в дверях. Вона дивилася на Мартіна Ванґера без жодного виразу.

— Ні… тікай, — прохрипів Мікаель.

Обличчя Мартіна Ванґера Мікаель не бачив, але він зміг майже фізично відчути його шок, коли той обернувся. На секунду час зупинився. Потім Мартін Ванґер потягнувся за пістолетом, який залишив на табуреті.

Лісбет Саландер зробила три швидкі кроки вперед і змахнула ключкою для гольфа, яку ховала збоку. Описавши велику дугу, та влучила Мартінові Ванґеру у ключицю, ближче до плеча. Удар був такої страшенної сили, що Мікаель почув хрускіт зламаної кістки. Мартін Ванґер завив.

— Тобі подобаються больові відчуття? — спитала Лісбет Саландер.

Голос її був жорстким, як наждачний папір. Мікаелеві ніколи в житті не забути її обличчя, коли вона перейшла в наступ, вишкіривши зуби, наче дикий звір. Очі її сипали чорними чортами, рухи були стрімкими, як у павука, націленого на здобич. Вона знову змахнула ключкою, і наступний удар припав Мартінові Ванґеру по ребрах.

Він наштовхнувся на стілець і впав. Пістолет покотився на підлогу до ніг Лісбет, і вона відіпхнула його ногою подалі від Мартіна.

Потім вона вдарила втретє, у той момент, коли Мартін Ванґер намагався звестися на ноги. З гучним ляском ключка обрушилася на його стегно, і з горла Мартіна Ванґера вирвався страхітливий крик. Четвертий удар влучив йому в лопатку.

— Ліс…бет, — прохрипів Мікаель.

Він починав утрачати притомність, і біль у скронях ставав уже майже нестерпним.

Лісбет обернулась до нього і побачила, що в нього обличчя кольору помідора, очі