Читати книгу - "Викрадачі"

з собою. Врешті-решт, піду собі малювати замість того, щоб відштовхувати від себе Френка або залучати до себе Роберта Олівера. Буду малювати! Я приїхала сюди задля того, щоб ефективно використовувати час, щоб надати собі нового творчого поштовху, щоб насолодитися цією крапелькою перепочинку від щоденної роботи — тож до біса всіх чоловіків!

Так воно вийшло, що Роберт знайшов-таки мене в гаражі. Був уже такий пізній час, що двоє чи троє інших художників, які працювали в різних куточках великого, вкритого пліснявою, приміщення, вже склали свої речі й пішли спати. Я залишилась, але мені вже паморочилося в голові, замість блакитного я бачила зелене, квапилася додати жовтого, потім зішкрібала й казала собі, що вже час припиняти роботу. Я принесла зі свого стійла в стайні чисте полотно й на ньому переробила пейзаж, виконаний у другій половині дня, внісши до нього деякі зміни. Пригадала маргаритки, що ховалися в траві, тому при денному світлі я їх не помітила одразу; знайшла їм місце на першому плані, на схилі. Намагалася добитися, щоб вони немовби плавали серед трави, натомість вони скоріше тонули. Була й інша відмінність від першого варіанта. Коли Роберт увійшов й зачинив за собою двері, я вже так стомилася, розбираючись в усіх зроблених змінах, що він видався мені втіленням тих мрій, які не відпускали мене за обідом, мого бажання, щоб він з’явився саме тут. Насправді я про нього й думати забула, хоча десь підсвідомо він був зі мною весь час. Коротко кажучи, сама не знаю — тож, коли він з’явився, я дивилась на нього й не бачила.

Він стояв переді мною, схрестивши руки, й посміхався.

— Ви ще не лягали. Працюєте для майбутньої виставки?

Я випросталася, вдивляючись у нього. Він не був для мене реальним, а світильники під стелею, що гойдалися в моїх очах, оточували Роберта чимось наче німб. Мимоволі подумала, що він схожий на архангела з середньовічних триптихів, більший розмірами за людину, з довгим кучерявим волоссям, із золотим німбом навколо, а великі крила складені, щоб не заважали. І приніс він якесь пророцтво з небес. Крила дуже пасували б до його вицвілого золотавого одягу, блискучого чорного волосся, оливкового кольору очей — а якби в Роберта були крила, вони мали бути величезними. Я відчувала, що знаходжуся десь поза межами історії й цивілізованості, на кам’янистому краю світу, який був надто людським, щоб бути реальним — або ж надто реальним, аби бути людським. У моїх відчуттях залишилися тільки я сама, мольберт з картиною (вже не бажала, щоб Роберт на неї поглянув) і цей височенний кучерявий чоловік, який стояв за три кроки від мене.

— Ти янгол? — запитала, й одразу відчула, що це прозвучало фальшиво, недоречно.

Але він почухав підборіддя, яке вже вкрилося чорною щетиною, й розсміявся.

— До янгола мені далеко. Я вас налякав?

Я похитала головою.

— Якусь мить від вас ішло світло, немовби ви одягнені в золото.

Йому вистачило люб’язності вдати, нібито засоромився — а може, то насправді так було.

— З мене поганий янгол, з якого боку не подивись.

Я примусила себе розсміятися.

— Тоді, значить, я перевтомилася.

— Можна поглянути? — Він підійшов ближче — не так до мене, як до мольберта. Я вже не могла відмовити йому, надто пізно. Роберт зайшов мені за спину, а я намагалася не обертатись і не дивитися на вираз його обличчя, але нічого не змогла із собою вдіяти. Він постояв, подивився на мій пейзаж, раптом обличчя в нього зробилося суворим. Схрещені перед тим руки впали вздовж тіла.

— Навіщо ви додали ці фігури?

— Не знаю, — відповіла я тремтячим голосом. — Мені сподобалося, як у вас.

— А ви не подумали, що вони можуть належати мені?

У його голосі, як мені здалося, промайнули погрозливі нотки — утім, я не впевнена. Його запитання було дещо чудернацьким, але я в першу чергу відчувала власну дурість, із глибини піднімалися до очей дурні сльози, хоча наразі я ще їх втримувала. Він що, дійсно збирається мені докоряти? Я опанувала себе.

— Хіба щось може належати виключно одному митцю?

Обличчя Роберта було темним від гніву, але в той же час живим, бо моє запитання його зацікавило. Я тоді ще була досить молодою і не уявляла, як люди здатні удавати, немов зацікавлені чимось, крім себе самих.

— Напевно, ні, — зрештою відповів Роберт. — Ви маєте рацію. Просто я звик до того, що ці образи належать мені, тому що я живу з ними так довго.

Умить я повернулася думками на багато років назад, до студмістечка: певною мірою, то була та сама розмова, зараз я запитаю його, хто та жінка на його полотнах, а він відповість: «Якби я тільки знав, хто вона!»

Натомість я взяла його за руку — можливо, надто сміливо з мого боку.

— Пам’ятаєте, одного разу ми вже про це розмовляли?

— Правда? — Він був похмурим.

— Правда. На лужку в коледжі Барнетт, коли я ще навчалася там, а ви виставили той портрет жінки — за спиною в неї висіло дзеркало.

— То вам цікаво, чи це не та сама жінка?

— Саме це мені й цікаво.

Світло у великому приміщенні студії різало очі, а тіло моє аж гуло від утоми, пізнього часу й близькості цього дивного чоловіка, який приваблював мене за минулі роки дедалі більше. Мені майже не вірилося, що після стількох років, стількох подій в моєму власному житті, він все ще існує й навіть повернувся знов у моє життя. А він тим часом грізно дивився на мене.

— А навіщо вам?

Я завагалася. Багато чого могла 6 відповісти, проте недоречність цього часу й місця, нереальність усього, що оточувало нас, створювали враження, нібито немає майбуття, ніщо не матиме жодних наслідків. І я сказала не те, про що міркувала, а те, що лежало в мене на серці.

— Інтуїція мені підказує, — повільно вимовила я, — якби я знала, чому стільки років ви все ще малюєте ту саму жінку, то я б зрозуміла вас самого. Збагнула б, хто ви.

Мої слова лунали в приміщенні, я відчувала всю зухвалість того, що сказала, й мала б розгубитися й засоромитися — але чого не було, того не було. Роберт Олівер закляк на місці, не зводячи з мене погляду, неначе слухав лише для того, щоб побачити мою реакцію на його заяву. Проте жодної заяви він не робив, просто стояв і мовчав. Я навіть здалася собі в ту мить вищою на зріст за