Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Розвернув коня, тріпнув його нагайкою, наїхав на Йоанну Сельборн. Кенна змусила відступити свого коня, але обличчя мала наче кам’яне.

— То ні до чого, пане коронере, — сказала хрипко. — Навіть не намагайтеся. Ми з вами не їдемо. Ми повертаємося. Нам цього досить.

— Ми? — крикнув Дакр Сіліфант. — Хто то — «ми»? Це що, бунт?

Скеллен нахилився у сідлі, сплюнув на мерзлу землю. За Кенною стояли Андрес Віерни і Тіль Ехрад, світловолосий ельф.

— Пані Сельборн, — сказав протягло і ядуче Пугач. — Не у тому справа, що ти марнуєш чудово розпочату кар’єру, що поневіряєш і зводиш нанівець свій життєвий шанс. Справа у тому, що тебе, пані, віддадуть кату. Разом із цими дурнями, які тебе послухали.

— Кому висіти — той не втоне, — філософськи відповіла Кенна. — А катом ви нас не лякайте, пане коронере. Бо невідомо, кому ближче до ешафоту, вам чи нам.

— Вважаєш? — Очі Пугача блиснули. — Отакого переконання ти набралася, хитро десь чиїсь думки підслухавши? Я мав тебе за мудрішу. А ти просто дурепа, жінко. Зі мною — завжди виграють, проти мене — завжди програють! Запам’ятай те. Хоча б ти мене вже мала за потопельника, я ще зумію тебе на ешафот послати. Чуєте ви? Розпеченими гаками накажу вам м’ясо з кісток відривати!

— Раз мати народила, пане коронере, — м’яко сказав Тіль Ехрад. — Ви свій шлях обрали, ми — свій. Обидві дороги непевні й ризиковані. І невідомо, що кому доля призначила.

— Не станете ви нас, — гордовито підвела голову Кенна, — наче тих псів, на дівчину натравлювати, пане Скеллене. І не дамо ми себе, наче тих псів, убити, як Нератіна Чека. А, досить цієї балаканини. Ми повертаємося! Бореасе! Їдь із нами.

— Ні, — похитав слідопит головою, витираючи чоло хутровою шапкою. — Бувайте здорові, поганого вам не побажаю. Але залишаюся. Служба. Я присягався.

— Кому? — нахмурилася Кенна. — Імператору чи Пугачу? Чи чаклуну, що з коробочки мовить?

— Я солдат. Служба.

— Стійте! — крикнув Дуффіцій Кріль, виїжджаючи з-за спини Дакра Сіліфанта. — Я з вами. Мені також цього досить! Учора вночі власну смерть бачив. Я не хочу подихати за ту паршиву, підозрілу справу!

— Зрадники! — крикнув Дакр, почервонівши, наче черешня: здавалося, чорна кров от-от бризне в нього з обличчя. — Відступники! Підлі собаки!

— Пельку стули. — Пугач усе ще дивився на Кенну, а очі в нього були настільки ж паскудними, як і у птаха, від якого він взяв прізвисько. — Вони свій шлях обрали, ти ж чув. Нема чого кричати й слиною бризкати. Але колись ми ще зустрінемося. Я вам обіцяю.

— Може, навіть на одному ешафоті, — без злості сказала Кенна. — Бо вас, Скеллене, не з можними князями стануть страчувати, а з нами, хамами. Але ж ви праві, навіщо дарма слиною бризкати. Їдемо. Бувай, Бореасе. Бувайте, пане Сіліфанте.

Дакр сплюнув між вухами коня.

* * *

— І більше того, що я отут мовила, — Йоанна Сельборн гордовито підвела голову, відгорнула з лоба темний локон, — нічого не маю додати, високий трибунале.

Голова трибуналу дивився на неї згори. Обличчя його було не прочитати. Очі ж — сиві. Й добрі.

А, що там мені, подумала Кенна. Спробую. Раз козі смерть, тут пан або пропав. Не стану гнити у цитаделі, очікуючи смерті. Пугач слів на вітер не кидає, він навіть з могили готовий помститися…

Що там мені! Може, не помітять. Пан або пропав!

Вона приклала долоню до носа, ніби утираючись. Глянула просто в сиві очі голови трибуналу.

— Варта! — сказав голова трибуналу. — Прошу відправити свідка Йоанну Сельборн назад до…

Він перервав себе, закашлявся. На чоло його раптом виступив піт.

— До канцелярії, — закінчив він, сильно шморгнувши носом. — Виписати відповідні документи. І звільнити. Свідок Сельборн уже суду не потрібна.

Кенна крадькома витерла краплю крові, що витекла з носа. Посміхнулася чарівно і подякувала делікатним уклоном.

* * *

— Дезертирували? — з недовірою промовив Бонгарт. — Наступні дезертирували? Й ото так собі просто поїхали? Скеллене? Ти дозволив?

— Якщо вони нас здадуть… — почав Ріенс, але Пугач відразу його перервав.

— Не здадуть, бо їм і самим голови познімають! А зрештою, що я міг зробити? Коли Кріль до них долучився, зі мною залишилися тільки Берт і Мун, а їх було четверо…

— Четверо, — зловороже промовив Бонгарт, — то не так уже й багато. Нехай тільки ми дівчину наздоженемо, то я за ними вирушу. І згодую їх воронам. В ім’я деяких принципів.

— Спершу треба її наздогнати, — відрізав Пугач, давши сивку нагайки. — Бореасе! Не втрать сліду!

Котловину наповнив густий кожух туману, але вони знали, що внизу там є озеро, бо тут, у Міль Трахті, у кожній котловині було озеро. А те, до якого вів слід копит вороної кобили, безумовно було саме тим, яке вони шукали, тим, яке наказав їм шукати Вільгефорц. Яке докладно їм описав. І дав його назву.

Тарн Міра.

Озеро було вузьким, не ширше ніж на вистріл з луку, трохи входило загнутим півмісяцем між високих урвистих узбіч, що поросли чорними смереками, красиво присипаними білою сніговою пудрою. Узбіччя оповила тиша, така, що аж у вухах дзвеніло. Замовкли навіть ворони, чиє зловісне каркання вже кільканадцять днів супроводжувало їх на шляху.

— Це південний кінець, — заявив Бонгарт. — Якщо чаклун справу знає і не поплутав, магічна вежа — на північному кінці. Пильнуй слід, Бореасе. Якщо загубимо слід, озеро нас від неї відділить!

— Слід виразний! — крикнув знизу Бореас Мун. — І свіжий! Веде до озера!

— Уперед, — Скеллен опанував сивка, що йшов боком від прірви. — Вниз!

Вони з’їхали по нахилу, обережно, стримуючи форкаючих коней. Продерлися крізь чорні, голі, обмерзлі кущі, що блокували доступ до берега.

Гнідий Бонгарта обережно ступив на лід, із хрустом ламаючи сухе бадилля, що стирчало зі склистої поверхні. Лід затріщав, з-під копит коня розбіглися довгі зіркоподібні стрілки тріщин.

— Назад! — Бонгарт натягнув вуздечку, розвернув коня — той хропів і форкав — до берега. — З коней! Лід затонкий!

— Тільки біля берега, в очереті, — оцінив Дакр Сіліфант, постукуючи у льодову шкарлупу підбором. — Але навіть тут у ньому півтора дюйми. Витримає коней