Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

нагород: П. Саксаганський був удостоєний звання народного артиста УРСР і СРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Останній його виступ на сцені відбувся в травні 1935 року. У 1939 році було широко відзначено 80-річчя великого актора і режисера, а наступного року, 17 вересня, П. Саксаганського не стало.

Муратова Кіра Георгіївна

(народилася 1934 р.)

Кінорежисер-постановник, народна артистка України, академік АНУ, член Національної спілки кінематографістів України

Кіра Муратова – без сумніву, культова фігура не тільки вітчизняної, але і світової кінематографії. Майстерність і унікальність цього самобутнього і яскравого художника очевидні. Не випадково Муратову названо серед ста кращих режисерів світу, а Україна і Росія сперечаються сьогодні за право вважати її «своїм» кінематографістом. Але Кіра Муратова не визнає національностей, іменуючи себе одеським режисером. Вже більше 40 років вона живе в Одесі, знімаючи свої картини тільки там – на рідній кіностудії.

Кіра Муратова народилася 5 листопада 1934 року в бессарабському місті Сорока (нині – Молдавія). Після закінчення у ВДІКу майстерні С. А. Герасимова разом зі своїм чоловіком Олександром вона приїхала до Одеси. У 1964 році вийшов їх фільм «Наш чесний хліб». Потім творчі і життєві шляхи Кіри і Олександра розійшлися, кожен пішов своєю дорогою: Олександр виїхав до Києва, а Кіра залишилася з дочкою в Одесі.

Через три роки Кіра зняла свій перший самостійний фільм «Короткі зустрічі» – розповідь про те, як зустрілися Вона і Він і полюбили одне одного. Але життя, нелегке, повне умовностей, розлучало їх, залишаючи для любові миті коротких зустрічей. Над фільмом прошуміли легкі «грозовиці»– його випустили в прокат не «тим» екраном, обмеженим тиражем.

А ось над наступною картиною Муратової «Довгі проводи» вибухнула справжня «гроза». Фільм назвали надмракобісним і надантирадянським, а також таким, що руйнує всі основи радянського суспільства. Кіра Муратова, що ніколи не вступала ні в які полеміки, не заперечувала, тільки сказала: «Фільм знятий. Дивіться». Але подивитися ні «Довгі проводи», ні «Короткі зустрічі» глядачеві не дали – на довгі 20 років картини поклали «на полицю».

У роки застою творчість Муратової переслідувалася передовсім через те, що ні вона сама, ні її герої ніяк не вписувалися в тодішні уявлення про те, які ж потрібні люди на екрані. Її фільми «Пізнаючи білий світ» (1979), «Серед сірих каменів» (1983), «Зміна долі» (1987), «Астенічний синдром» (1989) важко знаходили шлях до глядача. А потім, коли прийшли інші часи, були заслужені нагороди і премії. Так сталося, наприклад, з одним з найвідоміших фільмів режисера «Астенічний синдром». Цей фільм 1989 року викликав «традиційне» несхвалення партійного керівництва, був випущений в обмежений прокат, що означало показ у окраїнних кінотеатрах. А буквально через рік «Астенічний синдром» був нагороджений премією «Ніка» – найвищою кінематографічною нагородою на просторах тоді ще існуючого СРСР – і відзначений спеціальним призом Берлінського кінофестивалю. Нагородами були відзначені і подальші фільми Кіри Муратової: «Чутливий міліціонер» (1992), «Захоплення» (1994), «Три історії» (1996), «Настроювач» (2004) та ін.

Кіра Муратова – дуже працелюбний режисер. Вона завжди довго і ретельно шукає виконавців. «Я придивляюся до людей, порівнюю, пробую, ними надихаюся, відштовхуючись від їх особистості, придумую якісь драматургічні ситуації, епізоди». У неї знімалися Володимир Висоцький, Ніна Русланова, Зінаїда Шарко, Рената Литвинова, Сергій Маковецкий і багато інших. Вона уміє показати відомих акторів у найнесподіваніших амплуа. Вражає й її робота з фактурою (відомий критик Сергій Кудрявцев навіть назвав Муратову «приборкувачем фактури»): звичний світ немов відкривається по-новому, звичайні люди перестають бути «сірими» особами, а їх проблеми зростають до загальнолюдських масштабів. Актори, яким довелося попрацювати на знімальному майданчику з Кірою Георгіївною, обожнюють її.

Для Муратової кіно було, є і буде – це найважливіше. «Кіно – це радість! Ніяких інших справжніх радощів для мене не існує. Я знаю, що мені завжди на знімальному майданчику буде добре, неодмінно. А інакше цим дуже важко і болісно займатися», – говорить Муратова. Кіно для неї – не тільки найбільша радість, але і віддушина, «нематеріальне місце», де все відбувається за її законами – законами персональної, муратовскої естетики. І їй подобається робити кіно – створювати своє справжнє царство свободи і відчувати себе в цьому цар стві повністю вільною. Коли у Кіри Муратової запитали, чи є у неї як у режисера ідея фікс, вона відповіла: «Знімати, знімати і знімати».

Крушельницька Соломія Амвросіївна

(1872—1952)

Українська оперна співачка, що посіла одне з провідних місць у сузір’ї знаменитих світових виконавців кінця XIX – початку XX століття

Уславлені діячі літератури та мистецтва – Пуччіні, Леонкавалло, Штраус, Карузо, Шаляпін, Кардуччі, Дузе і багато інших були не тільки гарячими прихильниками величезного таланту Соломії Крушельницької, але й її добрими друзями. А диригенти Тосканіні і Муньоне навіть змагалися між собою за честь диригувати спектаклем за участю цієї примадонни. Народилася «чародійка сцени» 23 вересня 1872 року в селі Білявинці на Тернопільщині в родині греко-католицького священика. Музика увійшла до життя Соломії з раннього дитинства, з колискових пісень матері, Теодори Григорівни, яка дуже любила співати.

Будучи ще зовсім маленькою, дівчинка вчилася грати на фортепіано, а з 10 років виступала в хорі, організованому її батьком, і навіть якийсь час була його художнім керівником. Подмітивши великий потяг дочки до музики, батьки зайняли грошей і відправили її вчитися у Львівську консерваторію. У 1893 році Соломія закінчила консерваторію з відзнакою і відразу ж із великим успіхом дебютувала на сцені Львівської опери. Ставши солісткою оперного театру, вона вирішила не зупинятися на досягнутому і восени того самого року відправилася до Мілана, де збиралася продовжити музичну освіту. Своїм голосом і артистизмом Соломія відразу ж привернула до себе увагу педагогів і заслужила «звання» «найталановитішої і вихованої» серед всіх учениць міланської школи бельканто. Через рік молода вокалістка вже співала провідні партії в оперних театрах Італії.

Слава Крушельницької швидко покотилася по всіх країнах Європи і досягла Росії. Один із кращих у той час оперних театрів – Одеський – поспішив запросити примадонну на гастролі у складі італійської трупи. Після успішного виступу в чорноморському місті Соломія весною 1897 року рушила до Латинської Америки, а в сезони 1898—1902 років працювала у Великому театрі Варшави.

Виступаючи з тріумфом у Варшаві, Соломія також щорічно