Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Але сама Ротару веде відлік своєї музичної кар’єри з 1971 року. Саме тоді Анатолій Євдокименко, заміж за якого Софія вийшла в 1968 році, відомий тоді як учений і автор багатьох статей, полишив науку, щоб цілком присвятити себе улюбленій дружині. І щоб Софія ні від кого не залежала в репертуарному питанні, незабаром після її зйомок у музичному фільмі про любов дівчини з гір і донецького хлопця «Червона рута» він створив при Чернівецькій філармонії (куди співачку запросили працювати) колектив з такою ж назвою.

За декілька років із маловідомої провінційної виконувачки Софія Ротару перетворилася на обожнюваного мільйонами слухачів кумира. Її ім’я швидко стало синонімом всенародно улюблених пісень: «Балада про матір» і «Лебедина вірність» Є. Мартинова, «Поверни мені музику» А. Бабаджаняна, «Лелека на даху» Д. Тухманова, «Очікування» Ю. Саульського, «Моє біле місто» Ю. Силантьєва і багатьох інших. У 1976 році співачка стала народною артисткою УРСР, в 1983-му – народною артисткою Молдавії, в 1988-му – народною артисткою СРСР.

Треба сказати, що репертуар Ротару весь час ріс як на дріжджах. Це пояснювалося і любов’ю композиторів та поетів-пісенників, які навперебій пропонували їй свої твори, і її легким характером, і її власною плідною діяльністю. На шість років (1978—1984 рр.) вона забула, що таке відпустка: постійне відшліфовування нових пісень, зйомки в кіно («Пісня буде серед нас», «Де ти, любов», «Душа», «Золоте серце») і безперервні гастролі.

Перебудова і незалежність країни, що наближалась, внесли до життя Софії Михайлівни чергові гіркі миті. Під час концерту у Львові в 1989 році її репертуар вперше потрапив під «обстріл» націоналістів. Цькування співачки в її рідній країні набуло таких масштабів, що через них виникли чвари в «Червоній руті», і Ротару була вимушена розлучитися зі своїм ансамблем. Вона пообіцяла ніколи більше не виступати на українських сценах…

Софія Михайлівна дотримала свого слова. Вона повернулася до своїх українських шанувальників лише в 1996 році, коли сам Президент України Леонід Кучма попросив її про це. Газети писали: «Президент країни зустрівся з президентом естради». Багаторічне протистояння закінчилося повною перемогою співачки: слухачі хотіли бачити і чути свою улюбленицю. У тому самому році перед концертним залом «Ювілейний» була закладена Зірка Софії Ротару.

У 2000 році Софія Ротару була визнана «Людиною XX сторіччя», «Кращою українською естрадною співачкою XX сторіччя», «Золотим голосом України», вона стала лауреатом премії «Прометей-Престиж», була удостоєна звання «Жінка року». У цьому ж таки році співачка стала лауреатом премії «Овація» «За особливий внесок у розвиток російської естради».

23 жовтня 2002 року, після чергового інсульту, в київській клініці помер Анатолій Євдокименко. Софія Ротару важко переживала втрату чоловіка і на якийсь час припинила активну концертну діяльність. Але час спливав, Софія Михайлівна повернулася на сцену, випустила нові альбоми: «Лаванда, Хуторянка, далі скрізь…» (2004), «Я ж його любила» (2005). Сьогодні вона як і раніше багато виступає, бере участь у збірних концертах і телепрограмах. Співачка перебуває у чудовій фізичній і вокальній формі, володіє величезним авторитетом у музичних колах. І, найголовніше, вона не просто зірка – вона легенда естради. Софія Михайлівна, Софа, Сонечка, як ласкаво називають її шанувальники, і досі продовжує радувати слухачів своїми піснями.

Саксаганський (Тобілевич) Панас Карпович

(1859—1940)

Видатний актор, режисер, драматург, корифей українського побутового театру

Батько – скромний управитель маєтку багатого поміщика в Херсонській губернії. Мати – селянка, викуплена з кріпацтва, на плечах якої лежали турботи про родину і домашні справи. І шестеро дітей, четверо з яких стали видатними театральними діячами, що визначали обличчя українського театру впродовж десятка років…

Що цікаво, Карпо Адамович, батько родини Тобілевичів, що проживав у селі Кам’яно-Костувате Бобринецького повіту, не дуже-то й полюбляв театр. Але він, як і його дружина, Євдокія Зінов’ївна, робив усе, щоб його діти з раннього дитинства полюбили красу слова, прищепив любов до читання і народної пісні. Не залишився осторонь від цього і Панас, що народився 15 (27) травня 1859 року.

Ще будучи школярем, учнем Бобринецького повітового училища, Панас влаштовував виставки, на які запрошував сусідських дітей. У 1883 році почалася професійна кар’єра артиста. Почалася, треба сказати, не дуже вдало. Панас, якого прийняли в трупу першого українського професійного театру, очолюваного Михайлом Старицьким і Марком Кропивницьким, мав зіграти в опереті Александрова «За Німан іду». Свій дебют артист згадував так: «Роль не блискуча, ні се ні те. Таку роль повинен був грати досвідчений актор, а я не умів ходити по сцені, крім того, ролі не знав, був безголосий і безнадійно провалився». На щастя, молодий актор не зламався, навпаки, невдача змусила його серйозно зайнятися оволодінням сценічної майстерності. І це дало результати: вже наступна роль – Назара Стодолі в п’єсі за однойменним твором Т. Шевченка – була набагато успішнішою.

Незабаром Панас, що узяв собі сценічний псевдонім Саксаганський, став одним із провідних акторів спочатку трупи Кропивницького, а потім свого рідного брата Миколи Садовського. Його гру із захопленням сприймала публіка не тільки в Києві чи Харкові, але і в російських містах, зокрема Санкт-Петербурзі. Репертуар актора був широкий – від комедійних до видатних історичних персонажів на зразок Богдана Хмельницького чи Івана Богуна. Особливо ж йому вдавалися ролі в комедіях брата Івана, відомого під псевдонімом Карпенка-Карого.

Створені Панасом Саксаганським образи Пеньонжки, Мартина Борулі, Бонавентури стали еталоном акторської майстерності і досконалості гри.

У 1890 році брати Іван і Панас заснували українську трупу під назвою Товариство українських акторів. Вони були вимушені думати не тільки про проблеми, властиві будь-якому театру – репертуар, підбір акторів тощо, – доводилося боротися за український театр, за його існування як культурного явища. У 1897 році в Москві проходив Перший Всеросійський з’їзд театральних діячів. До цього заходу брати´ підготували доповідну записку про переслідування українського театру, а потім Панас Саксаганський зачитав її з трибуни з’їзду.

У 1912 році П. Саксаганський разом з Марією Заньковецькою вирішили заснувати в Україні художній театр. Проте реалізувати ці плани вдалося тільки в 1919 році – під керівництвом Панаса Карповича почав роботу Український народний театр. Його робота була відзначена цілим рядом