Читати книгу - "Нічний адміністратор"

— На щастя, ваша компанія, Дереку, перебуває у відмінному стані ліквідності, — сказав голландський банкір якомога неформальніше.

— О, чудово. Я не знав про це. Тоді, може, ви дозволите мені глянути на рахунки?

Банкір не відвів погляду від Джонатана. Лише майже непомітним поворотом голови він переадресував запитання Роуперу, який нарешті перестав розглядати стелю.

— Піте, звісно він може подивитися на рахунки. Ради Бога, це ж Дерекова компанія, його прізвище на документі, його угода. Нехай подивиться на рахунки, якщо хоче, чому б і ні?

Банкір дістав з шухлядки у столі тонкий незаклеєний оранжевий конверт і простягнув його через стіл Джонатану. Той відкрив його і дістав щомісячну виписку, на якій було сказано, що на поточному рахунку компанії «Трейдпезс лімітед» у Кюрасао лежить сто мільйонів доларів США.

— Ще хтось хоче подивитися? — спитав Роупер.

Моранті простягнув руку. Джонатан передав йому виписку. Моранті прочитав і передав Ленгборну, який скорчив знуджену міну і, не читаючи, передав її назад банкіру.

— Дай йому той клятий чек і давай уже нарешті змотувати вудки, — сказав Ленгборн, кивнувши своєю білявою головою у напрямку Джонатана, але так і залишившись сидіти поверненим спиною до нього.

Дівчина, яка весь цей час стояла позаду з текою під пахвою і чекала свого часу, урочисто пройшлася навколо стола і підійшла до Джонатана.

Тека з натуральної шкіри була прикрашена недоладним тисненням у виконанні місцевих майстрів. Всередині лежав чек для пред’явлення у банк, виписаний від імені компанії «Трейдпезс лімітед» на суму двадцять п’ять мільйонів доларів США.

— Нумо, Дереку, підписуй, — сказав Роупер, якого дуже веселила Джонатанова нерішучість. — Воно не кусається. Це щось на кшталт чайових, правда, Піте?

Усі, окрім Ленгборна, засміялися.

Джонатан підписав чек. Дівчина поклала його назад у теку і заради пристойності закрила її. Дівчина була змішаної крові, дуже красива, з великими збентеженими очима і вдаваною церковною скромністю.

Роупер і Джонатан сиділи окремо від усіх на дивані у віконній ніші, поки голландський банкір і троє адвокатів займалися своїми справами.

— Готель влаштовує? — спитав Роупер.

— Цілком, дякую. Непоганий сервіс. Зупинятися в готелі — справжнє пекло, коли знаєш усю кухню зсередини.

— Меґ молодець.

— Меґ просто чудо.

— Вся ця правова ахінея — темний ліс.

— Боюсь, так воно і є.

— Джедс передає вітання. Денс вчора переміг у дитячій регаті. Він на сьомому небі від щастя. Привіз нагороду своїй матері. Хотів, щоб ти знав.

— Це чудово.

— Він думав, ти будеш ним задоволений.

— Так і є. Це тріумф.

— Ну, прибережи емоції. Сьогодні велика ніч.

— Ще одна вечірка?

— Можна і так сказати.

Залишилася остання формальність і для неї був потрібен звукозаписувальний пристрій і наперед заготовлена промова. Дівчина увімкнула пристрій, а голландський банкір пояснював Джонатану його роль.

— Дереку, будь ласка, звичайним голосом. Гадаю, от так, як ви сьогодні говорили, було б якраз добре. Це лише для нашої звітності. Якщо ваша ласка.

Джонатан спочатку прочитав перших два рядки подум-ки, а потім уголос: «З тобою розмовляє твій друг Джордж. Дякую, що не спав з нами всю ніч».

— Дереку, будь ласка, спробуйте ще раз. Може, ви трохи нервуєтесь. Просто розслабтесь, будь ласка.

Він прочитав текст ще раз.

— Ще один раз, Дереку. Ви дещо напружені, так мені здається. Можливо, це на вас так повпливали великі суми.

Джонатан усміхнувся своєю найлюб’язнішою усмішкою. Він був їхньою зіркою, а зіркам дозволено показувати характер.

— Піте, ви знаєте, мені здається, я вже достатньо постарався. Дякую.

Роупер погодився.

— Піте, ти поводишся, як якась старушенція. Вимкни цю чортову штуковину. Сеньйоре Моранті, ходімо. Пора вже нам добре попоїсти.

Знову рукостискання: всі один з одним по черзі, як добрі друзі під Новий рік.

— Ну і що ти про все це думаєш? — запитав Роупер крізь свою дельфінячу усмішку, розкинувшись у пластмасовому кріслі на балконі Джонатанових апартаментів. — Ти вже все збагнув? Чи все ще не можеш докумекати?

Момент був напружений. Як тоді, коли із зафарбованим у чорний колір обличчям чекаєш у вантажівці і перекидаєшся слівцем з товаришами, щоб не піддаватися впливу адреналіну. Роупер виставив ноги на балюстраду. Джонатан схилився над своїм келихом і вдивлявся у море, яке все більше темніло. Місяця на небі не було. Рівний вітер підганяв хвилі. Перші зорі прорізалися крізь скупчення темно-синіх хмар. В освітленій вітальні позаду них тихо розмовляли Фріскі, Ґас і Таббі. Лише Ленгборн, який розлігся на дивані і читав «Private Eye», немов не помічав загальної напруги.

— У Кюрасао є компанія, називається «Трейдпезс», яка володіє ста мільйонами доларів США, мінус двадцять п’ять, — сказав Джонатан.

— Але, — підказав Роупер, розпливаючись у ще ширшій усмішці.

— Але насправді немає ні чорта, тому що «Трейдпезс» — на сто відсотків дочірня компанія «Айронбренду».

— Ні, це не так, — заперечив Роупер.

— Офіційно «Трейдпезс» — незалежна компанія, не пов’язана з іншими фірмами. В дійсності ж це ваше творіння, яке не може і пальцем без вас поворушити. «Айрон-бренд» не може відкрито інвестувати в «Трейдпезс». Тому

«Айронбренд» позичає гроші інвесторів ручному банку, а той волею випадку вкладає гроші у «Трейдпезс». Банк тут виконує функції зв’язкового. Коли справу зроблено, «Трейдпезс» винагороджує інвесторів хорошим прибутком, всі радісно розходяться, а все решта залишається вам.

— Хто від цього постраждає?

— Я. Якщо щось піде не так.

— Не піде. Ще хтось?

Джонатан збагнув, що Роупер вимагав, щоб на його совісті не залишилося ніяких гріхів.

— Хтось, напевно, таки постраждає.

— Подивись на це з іншого боку. Чи хтось постраждає, хто без цього б не постраждав?

— Ми продаємо зброю, правда?

— І що?

— Ну, вочевидь, її купують для того, щоб нею користуватися. І оскільки все відбувається таємно, є підстави припустити, що зброя потрапляє до людей, які не мали б її мати.

Роупер знизав плечима.

— Це хто сказав? Хто вирішує, хто в кого має стріляти на цьому світі? Хто видає ці кляті закони? Впливові уряди? Господи! — Він незвично пожвавішав і махнув рукою у напрямку темного моря. — Не можна поміняти колір неба. Я вже це казав Джед. Вона не хоче слухати. Але я її не звинувачую. Вона ще така молода, як і ти. Через десять років усе в її голові стане на місця.

Осмілівши, Джонатан