Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

він написав такі рядки: «У кожного письменника є момент кристалізації, коли ясно визначається його провідна тема, коли його внутрішній світ стає зрозумілим навіть для найменш чутливого читача». Можливо, що таким суттєвим моментом кристалізації, якимсь кроком до визначення провідних тем творчості письменника стала його подорож до Африки у 30-х роках. Принаймні одну, вельми важливу тему, антиколоніалістську, ця подорож визначила дуже чітко.

Ще в юнацькі роки Грін мріяв про далекі мандрівки. Ставши письменником, він здійснив дуже багато подорожей, побував у різних частинах світу, у багатьох країнах. Кожна з таких подорожей лишила глибокий слід у свідомості художника, дала йому можливість із знанням дійсності, реалістично і правдиво писати про африканську республіку Ліберію і Південний В’єтнам, Кубу або Гаїті. Наслідком першої подорожі до Африки була цікава і важлива для творчості Гріна книга, своєрідний щоденник під назвою «Подорож без карти» (1936), в якій він розповідає про свій шлях через ліси Ліберії. Читаючи цю книгу, начебто бачиш очима спостережливого і сумлінного письменника, художника тверезого і поетичного, світ тубільного населення цієї єдиної на чорному континенті країни, яка в 30-х роках мала державну самостійність (всі інші були колоніями чи підмандатними територіями, де неподільно панували великі капіталістичні держави).

Вже з перших сторінок автор висловлює своє ставлення до несправедливості і жорстокості капіталістичної цивілізації: «Сьогодні наш світ якось особливо жадібний до будь-якої жорстокості. Чи не потяг до далекого минулого — те задоволення, з яким люди читають гангстерські романи й знайомляться з героями, що ухитрилися спростити свій духовний світ до рівня безмозкої істоти. Мені, звичайно, зовсім не хотілося б повернутися назад до цього рівня, та коли бачиш, яку біду, яку загрозу людському роду принесли століття посиленої праці мозку,— тягне зазирнути в минуле і встановити, де ж ми збилися зі шляху».

У злиденних селищах чорних тубільців Ліберії Грін зустрівся з людьми, які живуть в майже незайманій первісній простоті. І саме там письменник знайшов найкращі, найсправжніші людські якості: «Я згадую, як вештався по селищу, прислухаючись до сміху і музики, що звучали біля невеличких, але яскравих багать, і думав: виявляється, моя подорож все ж таки себе виправдала, вона знову пробудила в мені віру у благородство людської натури. Ах, якби можна було скинути з себе все і повернутися до такої простоти, душевності, безпосередності почуттів, не спотвореної розумом, і розпочати все з самого початку...» Але письменник не ідеалізує побут тубільців, він бачить страшні хвороби, які зводять у могилу десятки й сотні людей, антисанітарію, темряву і забобони, невміння боротися з наступом дешевої, грубої західної цивілізації, яка розкладає первісну простоту і чесність, легко прищеплюючи африканцям свої огидні звичаї. Особливо вразливий письменник на соціальні контрасти, які існують і в цій республіці.

Згадуючи про те, що він бачив у колоніальних містах, наприклад, у Дакарі чи Фрітауні, письменник переконується, що «все, що було потворного у Фрітауні, належало Європі... Все, що тут було красивого, належало Африці...» Він бачить, що навіть ті з тубільців, які одержали сяку-таку освіту, вважаються в колоніях все одно людьми другого сорту. «Дехто з них носив мундир, посідав офіційну посаду, відвідував прийоми у губернаторському палаці, мав право голосу; і все-таки вони щохвилини усвідомлювали, що за ними з усмішкою і почуттям власної переваги слідкують безсердечні очі білої людини (ах, цей презирливий сміх у тебе за спиною)».

Справжні хазяї чорного континенту — це іноземні капіталісти, які живуть далеко від пекучого сонця та вологих хащ Африки і втішаються життям на мільйони, які здобувають для них місцеві жителі з багатих африканських надр. Ті білі, які виконують волю грошових магнатів, ненавидять чорне населення африканських країн, зневажливо ставляться до тубільців, не вірять їм, приписуючи неграм свої власні хиби і вади. Кожний з численних представників білої адміністрації, обманюючи і безжально експлуатуючи місцеве населення, мріє якомога швидше нажити великі гроші і повернутися додому до холодних коктейлів, крохмальних сорочок, затишку, комфорту.

Надзвичайно точними виявляються тепер спостереження Гріна над тим, як американські фірми здійснюють поступове економічне поневолення таких африканських країн, як Ліберія. Як вони витісняють уже дещо старомодні старі колоніалістські країни, як от Англія або Франція, і динамічно просуваються на африканському плацдармі. Як вони не лише приносять сюди свою передову техніку грабіжництва, але й насаджують свої форми «демократії» і політичної боротьби, використовуючи для цього навіть синів самої Африки, чиї предки колись були вивезені работорговцями. Тепер онуки рабів повернулися назад, розбещені американським способом життя. Яскраву постать такого африканця ново! формації змальовує Грін у розділі, присвяченому полковнику Девісу — авантюристу і злочинцю.

Звичайно, і серед білих Грін знаходить людей безкорисливих, насамперед лікарів, які, маючи для цього наймізерніші можливості, намагаються допомагати місцевому населенню боротися з жахливими епідеміями. Але таких подвижників одиниці. Та що вони можуть зробити, самотні донкіхоти в океані хвороб і злиднів! Серед національних політичних діячів Ліберії є щирі й віддані справі негритянського народу люди. Та їм дуже важко провести у життя якісь позитивні плани всупереч протидії демагогів і політиканів американської виучки.

Було б наївно закликати африканське населення відмовитись від прогресу, залишитись на тому примітивному рівні, на якому воно жило тисячоліттями. Хід історії невпинний. Грехем Грін не виступає проти прогресу взагалі. Він засуджує лише ті огидні форми «цивілізації», які несе з собою буржуазний прогрес, колоніалізм. Грін ще не може дати відповідь, як зберегти те прекрасне, не спотворене людяне, що живе в душі Африки, її оригінальну культуру, вироблені тисячоліттями трудові звички, рідну мову, але він гнівно і різко виступає проти колоніалізму, проти капіталістичного насильства.

Роздуми, які лягли в основу першої книги Гріна про Африку, як і певні риси особистості самого оповідача, допомагають нам ясніше зрозуміти, як прийшов письменник до однієї з найкращих своїх книг — роману «Тихий американець». Цей твір з кожним роком набуває більшої цінності. Справедливість думок, висловлених автором, влучність спостережень, ним зроблених, переконливо підтвердила в останні часи сама дійсність.

Для Грехема Гріна — ворога колоніалізму, який добре вивчив ще в Африці його нелюдське обличчя і підступні методи, було природним зацікавитись подіями, які відбувалися на землі В’єтнаму, де французькі колонізатори намагалися всіма засобами зберегти своє колоніальне панування. «Зовсім не випадково я вирушив у Індокитай. Я поїхав туди тому, що там точилася війна, і протягом чотирьох років жив там кожної зими, щоб бачити все своїми очима. З усього цього і виник роман»,— вказував Грін в одному інтерв’ю.

Роман «Тихий американець» розповідає про події, які відбувалися у В’єтнамі в той час, коли французькі колонізатори вже