Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

— Не бійтесь. Не майте страху. Це я.

Це дуже молодий чоловік, його обличчя здається Йосифові знайомим.

— Я вже вас колись бачив, — каже хлопець, — коли ви вперше були в Римі.

— Ви? — згадує Йосиф.

— Я Корнель, син Кая бар-Цаароне.

— Чого ви хочете? — питає Йосиф. — Чому не тримаєте ви сім кроків відстані?

Але молодий Корнель підходить ще ближче до нього.

— Вибачте й іншим, — просить він, і його голос звучить сердечно, довірливо, мужньо. — Інші не розуміють вас, але я розумію. Повірте мені, прошу. — Він підступає зовсім щільно до нього, дивиться на нього пильно. — Я читав ваш космополітичний псалом. Часто, коли кругом були безлад і непроглядність, я проказував його собі. Тут усе вузьке і між мурами, а ви маєте погляд у далечінь. Ви великий в Ізраїлі, Йосифе Флавій, один із пророків.

Йосифові ринула гаряча втіха крізь серце. Те, що цей молодий чоловік, який не знав про нього нічого, тільки його слово, так до нього поставився, було йому доброю ознакою.

— Я радий, Корнелю, — сказав він, — я радий дуже. Я привіз із собою землю з-під Єрусалимського попелу, я привіз сувої Письма з Єрусалима, дозволь тобі їх показати. Ходімо до мене, Корнелю.

Хлопець просяяв.

Тим часом Тит прибув до Італії. Було на Сході ще багато спокус для нього. Він імені п’ятого та п’ятнадцятого леґіонів, що мали дістати нелюбі постоянки на Нижньому Дунаї, капітан Педан просив його залишитися при цих леґіонах або взяти їх із собою до Риму. Принц ураз зрозумів, що за хитро-наївними словами старого чесного солдата крилася пропозиція проголосити його цезарем замість старого Веспасіана. Це було привабливо для Тита, але дуже ризиковано, і він не вагався відповісти такими ж наївними, жартівливими словами. Але Схід далі шанував його як самовладного господаря і Тит не зміг відмовитися від того, щоб у Мемфісі при освяченні бика Апіса надіти собі на голову діадему Єгипту. Це було необережно, це могли витлумачити погано, і принц поспішив листовно запевнити свого батька, що він, звісно, зробив це тільки як заступник. Він, зрозуміло, інакше це й не сприймав, відповів йому відразу Веспасіан, але при всій приязні наготував проти Сходу багато десятків тисяч людей.

Отже, після цього прибув Тит дуже хутко, дуже просто, майже без почту. Раз він хотів мати свій тріумф, то, за старим звичаєм, міг показатися в Римі тільки в день урочистого походу. Й от Веспасіан зустрів Тита на Аппієвій дорозі.

— Я тут, батьку, я тут, — привітав його Тит щиросердо.

— Це було б і тобі недобре, мій хлопче, — проскрипів Веспасіан, — якби ти ще довше ганяв по Сходу.

І тільки потім поцілував його.

Зразу по обіді, при Муціанові й дамі Ценіс, батько з сином мали серйозну розмову, щоб з’ясувати деякі необхідні речі.

— Ви готували вашому батькові, — почала рішуче Ценіс, — не тільки самі радості, принце Тите. Ми не без турботи вислухали повідомлення про ваше коронування у Мемфісі при освяченні бика Апіса.

— Я не хочу робити з бика слона, — сказав спокійно Веспасіан. — Мене дужче цікавить інше запитання. Чи справді неможливо було врятувати юдейський храм?

Вони дивилися один на одного, обидва з твердими вузькими очима.

— А ти хотів, щоб це було можливо? — перепитав через якусь хвилину Тит.

Веспасіан кивнув головою.

— Коли поліцейський захід проти Єрусалима, — сказав він хитро та розважно, — справді мав перетворитися у похід і закінчитися тріумфом, який я зажадав для нас обох від сенату, тоді це, певно, не було можливо.

Тит почервонів.

— Це було неможливо, — сказав він коротко.

— Отже, вважатимемо, — констатував, оскалившись, цезар, — що це було неможливо. Інакше ти пощадив би храм уже заради дами Береніки. І тут ми підходимо до другого пункту, що нас усіх тут дуже цікавить. Дама Береніка є видатний екземпляр жінки. Що ти хотів її мати при собі під час цієї нудної поліцейської кампанії, я можу зрозуміти. Тільки, чи повинен ти її мати при собі і в Римі? — Тит хотів відповісти, але Веспасіан, тільки зовсім тихо сопучи та невідривно дивлячись на нього своїми твердими сірими очима, не дав йому говорити. — Вважай, — продовжував він, умовляючи, по-товариському, — тут моя Ценіс є проста особа, еге ж, стара дійнице? Без претензій, без великого титулу. Вона приносить мені купу грошей; багато чого мої старі очі вже не бачать, а вона до того додивиться. Проте увесь Рим ставиться до неї з прихильністю, оскільки не доводиться платити їй комісійні. Вона римлянка. А твоя юдейка, ця принцеса з її величною ходою й усім її східним єством — це інше: ми ще молода династія, мій сину, я перший, а ти другий, ми не можемо дозволити собі цю екстравагантну даму. Я кажу це тобі по-доброму, але дуже серйозно. Нерон міг собі це дозволити, він був чоловіком зі старої родини. Але коли ти або я це робимо, тоді це викликає у римлян досаду. Викликає, мій хлопче. Скажи ти, Ценіс, скажіть ви, старий Муціан: чи викликає це досаду, чи ні? Ти чуєш, це викликає досаду.

— Я хочу тобі дещо сказати, батьку, — почав Тит, — і в його голосі чулися ті тверді звуки, які бувають при команді. — Я міг в Александрії надіти на голову обруч. Леґіони хотіли цього. Я був близький до цього. Принцеса мусила сказати тільки слово, й я б це зробив. Принцеса цього слова не сказала.

Веспасіан підвівся. Тита повідомляли, що він дуже постарів; але це були, вочевидь, тільки розмови, принаймні тепер цей сабінський мужик був твердіший, ніж будь-коли. Він підійшов зовсім близько до свого сина, вони стояли один проти одного, два дикі, дужі звірі, нахиливши голови для стрибка. Муціан дивився зацікавлено, обличчя його тіпалося, круг твердого вузького рота зміїлася збуджена усмішка. Ценіс хотіла кинутися між ними. Але старий пересилив себе. — Те, що ти мені повідомляєш, — сказав він, — дуже цікаве. Але тепер в усякому разі ти вже не в Александрії; а тут, у Римі, коли навіть твоя гідна любові подруга побажала б цього, навряд чи спаде тобі в голову зсадити мене. Так от, — він сів, злегка крекчучи, тер свою подагричну руку, умовляв розсудливо. — Тримати її як маленьку дівчину ти не зможеш. Дама хотітиме показуватися з тобою, вона має право, вона принцеса з набагато старішого дому, як ми. Але римляни не простять тобі цієї жінки, повір мені. Ти хочеш, щоб у театрі