Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Порожнє місто лякало. Мені довелося бачити кілька картин часів великої війни, на яких художник зобразив кинуті села та зруйновані міста. Там панував хаос. Будинки з вибитими вікнами, зламані вози, розкидані речі і безліч щурів… Навіщо згадувати? А тут усе свідчило про те, що якоїсь миті жителі зникли. Не виїхали – оселі здавалися залишеними на короткий час, а не покинутими назавжди. Не втекли в паніці – ознак поспіху або безладу я не бачила. Не стали жертвами невідомої хвороби або заклинання – ні на вулицях, ні за прозорим склом не було чиїхось останків.

Зникли…

Чим ближче ми підходили до центру, тим більше хмурився Гент. У мене створилося враження, що йому не подобався лад, який панував навколо.

Як і передбачав гартонець, низькі сірі будівлі тяглися аж до головного майдану, і лише замок Старійшин височів над ними. Ця велика темна споруда була значно давнішою, ніж будинки, що її оточували, і зовсім не мала вікон.

– Тут колись жила родина засновників селища, – промовив Гент, – а потім рудники дали прибуток… Прийшли інші сім’ї, побудували заводи, розбили плантації, створили робочі місця, показали гроші… і засновники перетворилися на звичайних жителів. Пізніше, коли чисельність населення дозволила заявити про Жатград як про місто, а не поселення рудокопів, з’явилися Старійшини – головні роботодавці, і народилося ще одне гномівське містечко.

– Звідки ти все це знаєш? – Чесно, гартонець аж ніяк не був схожий на ходячу енциклопедію.

– Кожна країна знає своїх героїв. А першими жителями Жатграда були старий Жат і четверо його синів з невістками. Все почалося з того, що молодшого сина побили і кинули в суху криницю. Коли Жат спустився за ним, то опинився в сутінковому світі, де прямо під ногами зміїлася жила срібла. Він зміг витягнути сина і вирішив, ніби колодязь веде в стародавні шахти. Було це біля підніжжя Крайніх гір, а портал старому трапився унікальний – відкритий і у зворотний бік. Офіційно вважається, таких більше немає, але хто знає…

У таємницю була посвячена вся сім’я. Кілька років вівся незаконний, на їхню думку, видобуток срібла. Незаконний – тому що всі рудники в Гартоні є власністю корони і завдяки їм наша промисловість не потребує співпраці з гномами. Заповзятливі люди навіть будинок побудували прямо на місці робіт. А потім випадково відкрили три портали – два в гномівські міста і один – у Мелос. Незабаром з’ясувалося, що й із вільного міста можна потрапити в Жатград.

На той час старий Жат помер. Він багато хворів і, подейкують, до смерті не міг повірити в існування підземного світу. Сини ж, коли усвідомили перспективи, миттю сповістили про свою власність. Знаєш, Рено, в Гартоні світ гномів – як страшна казка. Мало хто погоджувався працювати там, де боявся опинитися з дитинства. Зате гноми кинулися на нове місце з притаманними цій расі наполегливістю і практичністю.

Не встигли гартонці й оком моргнути, як навколо їхнього будинку з’явилося місто. Спадкоємці Жата не змогли жити поряд із гномами, тому продали все. Тепер тільки назва міста нагадує про його засновників. До чого я це розповідаю… Про той портал, який привів моїх предків сюди, відтоді нічого не відомо. Є, звичайно, ймовірність, що він зник, але мені здається, що люди не хотіли розкривати свій головний секрет. З іншого боку, яку цінність для довгобородих мав вихід у безлюдне передгір’я, де досі процвітає натуральний обмін? Тому є невеликий шанс знайти портал.

– Тож твоя сім’я продала цей місто гномам? – моя цікавість не вгамовувалась. Схоже, в минулому Гента таємниць не менше, аніж легенд про гномів.

– Моя бабця по батьковій лінії була онукою старого Жата. На ті часи вона вважалася найбагатшою нареченою Гартона. Зараз важко в це повірити, Рено, але наші серебрики з’явилися саме через надмір срібла. Було зручно карбувати монету з металу, який у сусідній державі коштував удвічі, а то і втричі дорожче. То що?

Захоплена його розповіддю, я не відразу зрозуміла сенс сказаного.

– Що?

– Заходимо?

Замість відповіді я відчинила двері.

Не знаю, що мені хотілося побачити. Напевно, старовинну людську оселю… Куди там! Час і гноми стерли всі ознаки перебування тут людей. Низькі меблі, світляки, масивні прикраси, зелені килими…

З передпокою нагору вели двоє сходів, проте Гент на них навіть не глянув.

– Дивись! – Він вказав на великий камін поміж сходами. – Все як на схемі.

Гадаю, що розповідь про предків була якщо і правдивою, то не повною.

– На якій схемі?

– А, я кажу про старі папери. Ніхто їх всерйоз не сприймав.

– Стривай, – перебила я, – як ти зрозумів, що ми саме в Жатграді? Лан нічого такого не говорив!

– Коли бачиш будинок із казки, нерозумно сумніватися. Та й в портал ми пройшли жатградський, хе-хе. Ходімо! У гіршому випадку зіпсуємо одяг, зате зможеш потім згадувати мій промах.

І відважний гартонський воїн, не обтяжуючи себе думкою прекрасної дами, без зайвих роздумів вліз у чорну пащу каміна. Обережно випростався на повний зріст, помацав щось у димоході… і почав повільно опускатися вниз. Коли назовні залишилася тільки голова, цей шанувальник стародавніх манускриптів і таємних ходів запропонував:

– Рено, ти почекай, гаразд?