Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Вертаюсь до оповідання. Два роки вони жили цілком спокійно і не бачили дикунів. Щоправда, одного ранку вони дуже сполошились, бо кілька іспанців, що пішли вдосвіта на західний бік або, вірніше, на західний кінець острова, — до речі, саме цього кінця я завжди уникав, боячись, щоб мене не помітили дикуни, — побачили більше двадцяти човнів з дикунами, що підпливали до берега.

Вони кинулись додому і зняли серед своїх товаришів тривогу. Весь цей і наступний день вони просиділи дома і лише вночі виходили на розвідку. На цей раз їм пощастило: куди їхали дикуни — невідомо, але вони зовсім не причалювали до берега, і побоювання наших людей не справдились.

Незабаром виникла друга сварка з трьома англійцями, і ось за що: один із цих трьох, розсердившись на одного з невільників за те, що той не виконав як слід його наказу і неохоче слухався його вказівок, витяг з-за пояса сокиру і кинувся на бідного дикуна не для того, щоб повчити його, а щоб убити. Іспанець, що був поблизу, побачивши, як той завдав дикунові серйозну рану (він цілив у голову, а влучив у плече), подумав, що в бідолашного відтято руку, підбіг і почав благати англійця не вбивати нещасного, заслонивши собою дикуна, щоб запобігти лихові.

Забіяка ще більше роздратувався і замахнувся сокирою вже на іспанця, присягаючись, що почастує його так само, як хотів почастувати дикуна. Іспанець встиг своєчасно ухилитись від удару і сам ударив негідника заступом, що був у нього в руках, бо працювали вони в полі. Другий англієць, що прибіг на допомогу першому, збив іспанця з ніг. Тоді двоє іспанців кинулись визволяти товариша, а третій англієць напав на них. Вогневої зброї ні в кого з них при собі не було, отже, вони не мали нічого, крім сокир та лопат; але в третього англійця знайшовся мій старий заржавілий тесак, з яким він і кинувся на двох іспанців і поранив обох. На шум збіглась решта іспанців і зв’язала трьох англійців. Тепер треба було вирішити, що з ними робити. Всі троє так часто бунтували, були такі люті й одчайдушні шибеники, так дешево цінили людське життя і були такі ледарі, що жити з ними було дуже небезпечно.

Іспанець, що був за старшого, прямо заявив англійцям, що коли б вони були його земляки, він усіх би їх повісив, бо всі закони й начальники існують для того, щоб охороняти суспільство, а людей, небезпечних для суспільства, треба викидати з нього. Але ж вони англійці, а всі іспанці, які тут є, завдячують своїм визволенням із полону і самим життям великодушності та доброті англійця, тому він готовий віддати їх на суд їхніх же земляків.

Один із двох чесних англійців, бувши при цьому, відповів від імені обох, що їм не хотілося б братись до цієї справи, «Бо, — додав він, — тоді нам довелося б спровадити своїх земляків на шибеницю». І він розповів, як Віль Аткінс пропонував усім п’ятьом англійцям об’єднатись і, захопивши іспанців сплячими, перебити їх усіх.

Почувши це, старший іспанець звернувся до Віля Аткінса:

— Як, сеньйоре Аткінсе, — мовив він, — ви хотіли всіх нас повбивати? Що ви на це скажете?

Запеклий негідник був далекий від того, щоб заперечувати. Він визнав, що це була правда, і з прокльонами заявив, що вони зроблять це раніше, ніж ті повісять їх.

— Гаразд, сеньйоре Аткінсе, — сказав іспанець, — що ж ми зробили, що ви хочете забити нас? І чого ви доб’єтесь, повбивавши нас? І що нам зробити, щоб ви нас не вбили? Вас самих убити? Чому ви хочете примусити нас до цього, сеньйоре Аткінсе? — спитав іспанець цілком спокійно й посміхаючись.

Сеньйор Аткінс так розлютувався на жарти іспанця, що, коли б його не тримали аж троє і в нього була б зброя, він, здається, вбив би іспанця тут же, серед товариства.

Така одчайдушність примусила їх серйозно подумати про те, що робити далі. Два англійці й іспанець, які врятували бідного дикуна, гадали, що треба повісити одного з трьох на страх іншим. Особливо заслужив цього Аткінс, бо він двічі робив замах на вбивство своєю сокирою; і була повна рація гадати, що він учинив би це, бо бідний дикун був після поранення в такому важкому стані, що, здавалось, він мав померти.

Старший іспанець, проте, не згодився і сказав, що врятував їх життя англієць, а тому він ніколи не припустить покарати смертю англійця, хоч би той убив і половину їх. Він додав, що, коли б навіть він сам загинув від англійця, то, якби мав при цьому час висловитись, сказав би їм, щоб вони простили йому його вчинок.

Старший іспанець так рішуче настоював на своєму, що заперечень не було, а оскільки милосердну пораду прийняти завжди найлегше, то всі пристали до неї. Тепер треба було придумати щось, щоб не дати англійцям зробити замислений ними злочин, бо іспанці вважали за свій обов’язок охороняти все товариство від небезпеки. Після довгих суперечок вирішили, по-перше, роззброїти винуватців і не давати їм ні рушниць, ні пороху, ні дробу, ні набоїв, ні тесаків, ні іншої зброї; по-друге, вигнати їх із товариства і дати їм жити, де вони хочуть і як хочуть, власним коштом, і щоб ніхто з решти членів товариства — іспанців і англійців — не ходив до них і не розмовляв з ними; одне слово — не мати з ними ніяких стосунків. Для цього покарані не повинні були підходити ближче певної відстані до житла; а коли вони що-небудь нашкодять — підпалять житло, зруйнують плантацію, витопчуть поле чи рознесуть огорожу або почнуть нищити кіз — стратити їх без жалю, застреливши на місці.

Старший іспанець, людина дуже гуманна й добра, подумавши про цей вирок, звернувся до двох чесних англійців і сказав:

— Слухайте, треба ж подумати про те, що мине багато часу, поки в них буде свій власний хліб і отара. Не вмирати ж їм з голоду; треба дати їм дещо з провізії.

І він запропонував видати вигнанцям насіння на засів і зерна на вісім місяців, бо