Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— То що ж ти кажеш? Чого варті всі ці освячення учнів Євтихія, я тебе питаю? Ми водимося з ними, щоб дістатися до Абіссінії. Але це ми їх маємо навертати, а не навпаки. Зрозумів? Ми маємо пергамент, який підтверджує автентичність єлею, тобто, масло бакалійника послужить нам не гірше за єлей.

Сказавши це, брат Паскуалє розкидав носком сандалії осколки глека. Потім повернувся й пішов собі далі, більш не турбуючись про Бартоломео, який ішов за ним, стогнучи й тримаючись за вухо.

* * *

Будь-хто на місці Мюрада помер би після від’їзду Жана Батіста від нудьги. Зачинений у своєму будинку на околиці франкської колонії, на скупому утриманні консульства, без своїх абіссінських рабів, бідолашний вірменин, яким нехтували як єгиптяни, так і європейські купці, приймав з візитами лише метра Жюремі. Він сам найняв для себе арабську служницю. Ця Кадія була дуже старою, майже сліпою жінкою, бездітною вдовицею, яку бідність змушувала працювати, щоб не вмерти з голоду. На другій день своєї служби в Мюрада Кадія відчула, як під її широку льняну сукню слизнула гладка рука. Після кількох німих миттєвостей здивування таким неймовірним замахом вона віддячила зухвалому двома дзвінкими ляпасами, до яких додала плювок та цілу низку прокльонів. Після цього все налагодилося; вона продовжувала працювати, і більш її не турбували. У Мюрада цей епізод назавжди викликав священний жах перед матроною. Щодо Кадії, то вона, напевно, винесла з такої образи таємну вдячність тому, хто побачив у ній об’єкт бажання, бо з тих пір служила Мюраду з хвилюючою відданістю, і ніколи вже його не покидала.

Ось таким було коло спілкування вірменина упродовж цих довгих місяців. Зрідка бачили, як він — частіше за все розчарований — вештався вулицями Каїру в пошуках розваг, які були б йому по коштах. Узимку він сидів удома, вдивляючись у вікно та перебираючи дерев’яні чотки. Метр Жюремі інколи приносив йому фініки. Мюрад смоктав їх годинами, аж поки не розм’якала кісточка, яку він урешті-решт проковтував з тужливим зітханням.

Мюрад був частиною тієї невеличкої спільноти в Каїрі, яка чекала на повернення Понсе.

Одного дня він надзвичайно здивувався, побачивши біля дверей свого дому трьох абіссінців. Йому були відомі їхні прикрі пригоди в олександрійському порту, і він уже не сподівався коли-небудь їх побачити. Однак, щойно нещасних навернули в магометанство, вони були кинуті напризволяще тією ж самою юрбою, яка так сильно опікувалася їхніми душами. По кількох днях мандрів та жебрацтва найстаріший раб переконав решту з них повернутися до Каїру та знайти там Мюрада, котрий знав їхню мову й чемно з ними поводився. Раби вирушили в дорогу мовчазною та сповненою гідності процесією, яку ніхто не зачіпав, оскільки вони весь час нарочито творили п’ять молитов. Потихеньку дісталися пішки до Каїру. Коли метр Жюремі побачив їх у Мюрада, де вони знов зайняли своє звичне місце в домі, — хоча служниця теж забажала неодмінно залишитися — він був дуже здивований.

— Однак я чув, що вони стали турками, — сказав він Мюраду.

— Так воно і є.

— Бідолашні, мабуть, дуже шкодують.

— Та ні. Правду кажучи, вони зробилися магометанами вже вдруге.

— Як це може бути? — вигукнув протестант.

— Не забувайте, що вони в’язні Негуса. Їх полонили на півдні, де живуть племена язичників. Ці люди поклоняються коровам, деревам, горам. Коли їх завойовує чиєсь військо, вони приймають віру сильнішого. Ці були спочатку підданими Сенаару. Король цієї держави переконав їх у тому, що треба молитися Аллаху. Потім їх захопив наш Імператор, і вони зробилися послідовниками Ісуса Христа. А тепер повернулися до початкового становища. Але я певний, що в душі вони продовжують поклонятися своїм горам, чи ще чомусь, про що ми й гадки не маємо.

Метр Жюремі подивився на абіссінців. Вони були щасливі, що повернулися. Сиділи навпочіпки біля дверей — нерухомі, поважні, непроникні. І являли собою живий доказ того, що безумовна покора дійсно є найбільш нездоланною формою протесту.

Кілька днів потому месьє де Майє отримав звістку про немилість, у яку потрапив Понсе, та про суд, який мав незабаром відбутися. Він повідомив Мюрада, що з кінця місяця припиняє його субсидувати. Месьє Масе прийшов переказати це вірменину, і додав від себе кілька зухвалих слів, які мали метою дати зрозуміти, що в його інтересах буде якнайшвидше повернутися додому — якщо, зауважив він тут, це слово може мати якесь значення для подібної особи.

Мюрад побіг до метра Жюремі, почав ридати, казати, що він пропав. Спочатку йому спало на думку найнятися кухарем до одного з купців у колонії. Він був кухарем в Алепі, чому б не зробитися ним у Каїрі?

Метр Жюремі відповів, що це не буде великою шаною для тієї місії, яку довірив йому Імператор. Більш за це, якщо лишалася якась надія врятувати Жана-Батіста, то це можна було зробити, саме надаючи якомога більше ймовірності його розповіді: він казав, що привіз посла — отже, не годилося допускати, щоб цього посла бачили біля печі з каструлями.

Чесно кажучи, метру Жюремі було досить складно давати виважені поради Мюраду: він сам був не дуже певний у тому, що відбулося в Версалі. Франсуаза попередила його про іншу неприємну подію: споряджання великої офіційної амбасади дю Руля. Бідолашний Жюремі не знав, до чого вдатися. Він захищав Понсе, але був певний, що той вже програв. Заохочував Мюрада залишатися гідним вісником Негуса, і розумів при цьому, що консульство більше не звертає жодної уваги на вірменина і готує власну місію. Коротше, він перебував у найбільшій нерішучості та дуже страждав.

Попри все, він продовжував бути аптекарем, і виконував приписи Жана-Батіста. Став навіть, хоч і таємно, постачальником нового Паші, жахливого Мехмет-бея, який приймав його потай від муфтіїв.

Окрім того, метра Жюремі мучила ще й близькість Франсуази, яка була кур’єром між ним та консульством, і до якої він відчував дедалі більше ніжності, не знаючи досі, чи зможе колись її висловити.

Коли, нарешті, Франсуаза сповістила його про намір Алікс їхати до Франції з метою знайти Понсе, під приводом вступу до монастиря, і попросила допомогти у споряджанні дівчини в дорогу — це було для метра Жюремі немов світанок після довгої ночі, незважаючи на всі небезпеки такої справи.

Нарешті він зможе битися, рухатися, знати, що відбувається. Ніщо не підходило цій рішучій людині менше, ніж таємне осіле життя. Він натер воском черевики, любовно вичистив шпагу й пістолети, і почав співати від радості.

Єдиним, кому ця нова перспектива не лишала жодного місця,