Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

35.1

Таня

Емоції летять наперед мене. Вплітають свої пагони у тіло, розриваючи плоть, і починають керувати, наче лялькою. 

Часто ми вчиняємо дурниці, піддавшись їм, і саме це я хочу вчинити, коли неквапливо, під гучне відлуння власного серця у скронях встаю з крісла і починаю перебирати ногами у бік кухні. Саме там мають бути Стас та Андрій.

У своїй голові я багато разів зізнавалась у скоєному саме Стасу, адже Доронін і так все знає та розуміє, але не володіє найважливішою інформацією — я кохаю його рівно настільки ж, як і свого законного чоловіка.

Якби він знав це, то що було б? 

Три дні тому я саме це хотіла сказати йому, адже те, що я сплю зі Стасом, і так зрозуміло.

А от щодо законного чоловіка? Як він відреагує? Схиляюсь до того, що просто зненавидить, адже я низько й підло вчинила. Можливо, ще б могла виправдатись за ті рази, поки Стас не з’явився, а після цього… яке у мене виправдання? 

Почуття до обох? Це смішно, хоча й реально! Хто-хто, але я  цьому переконалась.

Думки бухкають у голові, наче бджоли навесні у вулику. Добре, що хоч перед очима немає пелени, бо інакше я б не побачила, як Стас швидким кроком прямує нагору.

Все б нічого, але чоловік не дивиться по сторонах, і це на нього не схоже. Зважений, хитрий, обачний, пильний, а тут… танк. Наче Доронін у нього вселився.

Поговорюють, що люди, які живуть під одним дахом, переймають звички, манеру розмови, рухи одне одного, але минув місяць, як мої очі знову зустрілись з очима Стаса. 

Та й проводили вони дуже багато часу і до повороту декількох доль, тому це дивно!

Не встигаю я добряче обдумати поведінку одного чоловіка, як бачу точну копію ходьби іншого. Бачу ціль — не бачу перепон. Он як через сходинки перескакує!

Неквапливо іду за чоловіками, а у моїй голові відновлюється штурм з думок.

Мені хочеться просто втекти, але я забуваю дещо головне: вони мають право знати, чому я так вчиняю. 

Мені лячно. Ноги трусяться, а у скронях бухкає серце з такою силою, що стає спекотно.

Призупиняюсь. Декілька разів роблю глибокі вдихи і повільні видихи. На язику затримується правда, яку я хочу випалити, тільки-но переступлю поріг кімнати, але концентрація на диханні дозволяє моїм вухам чути. 

Тиша, вперемішку з дивними звуками.

Не втримавшись, роблю останній крок, а мої очі в’їдаються у сцену, яку добре видно крізь малу щілину.

“Що!?”, — подумки волаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно