Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

"Оцим рахунком, коли його ствердять у столиці, зразу переполовиниться гласних від мужиків. А як їх зменшиться, то тоді і нашому братові дворянинові, — казав Лошаков, — буде більший простір у земських справах; тоді ми і всяким верховодам мусимо утерти носа. А що це ствердять — то як пить дать! Бо дуже вже оті верховоди, злигавшись з мужиччям, залили усім за шкуру сала. Треба про се не мовчати, а більше гомоніти; треба про се підняти питання і на дворянському, і на земському з'їздах. Не вигоре на одному — вигоре на другому! А так, мовчки, зложивши руки, сидіти не годиться. Треба пробі гукати на увесь світ, на все царство!"

Усі дворяни згоджувались на це з своїм маршалом. "Що не кажи, а голова у його на в'язах неабияка. Кепсько мудрий удався, мудрий, та ще й завзятий — за що не візьметься, то вже доведе його до краю. Одно йому бракує — дуже безпутний у житті: з жінкою не живе, вона десь по заграницях віється, а він тут. Нема тії вродливої панії або й простої дівки, щоб він не упадав біля неї. Ну, та се вже наш давній гріх. Хто у цьому не винний? А щодо громадських справ, то він за їх перший оборонець. Йому б не маршалом бути, а губернатором або й самим міністром. Голова, розумом натоптувана голова!"

Отак розмовляли поміж собою наїжджі пани, гуляючи невеличкими гуртами по місту.

Осінній день брався уже до вечора. Сонце, червоно граючи, сідало; захід палав, наче пожежею. У тому вечірньому червоному світу красувався город: високі та білі будинки злегка червоніли білими стінами, мов вони були викрашені червоною краскою; залізна їх покрівля палала зеленим вогнем; шибки у вікнах грали, відкидаючи від себе через улиці снопи червоного огню; церкви, сяючи своїми банями та золотими хрестами, здається, ще вище здіймали їх угору, заглядали у темно-синю блакить неба, що безмірно широким колом розпросторилось над землею. Зате тінь довшала, темнішала; високе дерево наче збігалося докупи, щоб не розгубитися за ніч; довга тінь від його падала через усю улицю, і під нею було якось моторошно. Прохожі мерщій минали ті темні місцини, пробирались на світ, де стояв якийсь глухий гомін... Аж ось зразу Десь бухнуло, щось охнуло! Усі кинулися... Незабаром понад городом понеслися голосні хвилі полкової музики.

— Музика! Музика! У садок! Мерщій у садок! — загукали, заметушилися люди по улицях.

— Ми ще чаю не пили. Підемо додому чаю пити, — щебетали весело панянки до молодих паничів, що, мов журавлі, обступили грядку квіток.

— І варт забиватися задля чаю додому? Хіба його у садку немає? Нап'ємося у садку, — підмовляли паничі.

— А справді? — згодилася одна.

— А що ж? Чи в садок, то і в садок! — піддержали другі. — Музики послухаємо, на арф'янок подивимося.

І чималий гурт паничів з панянками мерщій потягли улицею до садка, де так голосно на увесь город затинала музика.

Коло садка тиск, давка. У церкві, на великих процесіях так тісно не буває, як коло садової будочки, куди зносили городяни семигривеники, щоб увійти в садок. Жид з жидівкою не поспішаться видавати білети, такий зразу пук рук потяглося туди.

— Два білети!.. Три!.. П'ять!.. — гукали то з того, то з другого боку. Гроші бряжчали; жид з жидівкою металися, як мухи в окропі.

Аж ось чимала купа, забравши білети, посунула проходом між двома височенними домами у садок. Над тим проходом на довгому дроті колихався цілий оберемок цвітних ліхтарів, немов веселка довгою дугою повисла над проходом. А там — далі за нею — огню-огню! світу-світу! Трохи не кожна гілка убогого садового дерева горіла своїм вогнем; над кожною стежкою висіла цвітна дуга.

— А гарно як! О, гарно як! Бісів Штемберг! Він таки має смак! — дивувалися вхожі.

Справді, там було гарно: стежечки, що звивалися змією поміж кругами цвітників, були свіжо усипані сіяним піском; рожаїсті груші, дрібнолисті акації та широколисті молоді осокори та кленки висвічували цвітними шкаликами, Здалека здавалося, немов то така овощ на їх гіллячку гойдається; все залишне гілля, що виставлялося над стежками, було підрізане, підстрижене, щоб не лізло незнарошне у вічі, не забороняло гуляти; від цвітних шкаликів падали на білий пісок і сині, і зелені, і жовті, і червоно-гарячі кружала світу, і здавалося, що то стежки оздоблені цвітними камінцями, по яких злегка шамотіли шовкові хвости панянських спідниць та вискрипували лакові чобітки паничів. То все було на бокових ходах. А на головному? Ціла метка невеличких халабуд, густо обвитих диким виноградом, чорнілася своїми входами, немов чорні печери пороззявляли свої роти, дивуючись на різноцвітне сяево. По тих халабудах тільки де-не-де горіли свічечки і метушились якісь непримітні тіні, немов мертвяки повилазили з того світу і з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою річкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво і все чудо, яке пригадали зробити з огню і світу людські голови. Он величезні скляні баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима і відкидають від себе жовто-молочний світ; коло їх ціла довга низка цвітних ліхтариків грає, мов та веселка, усіма цвітами; там коло високих стовпів, що піддержували широкі піддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримітних каганчиків, немов зірочки спустилися з темного неба і унизали собою оті високі стовпи. Під піддашками безліч стульців, ослонів, штучно виплетених з лози диванчиків, у вокзалі — столів, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цілі оберемки огню-світу у широких посвітниках, круглих лампах, високих і низьких підставах; цілі купи усяких наїдків та напитків; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той світ різними кольорами, сипле цвітними Іскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо З боків оповита виноградовим хмелем. Там, у тій каплиці, примостилася полкова музика, і її зичний поклик та голосні заводи розходилися по всьому садку.

Мала пташка, та що за красні пірця на собі має: невеличкий садок, та скільки туди народу назбиралося? І все те нарядилося пишно, уквітчалося розкішно, все шовки та сукні, дорогі єдваби, срібло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, — перепеличка не зрівняється з їх дрібненькими виступцями! На їх плаття пишні, збірочками унизані, складочками обвішані, немов рябесеньким пір'ям заквітчані; зверху сукні — влиті, а не пошиті, кожна впадина не крутим згір'ям спускається униз, а положистою хвилею збігає туди, щоб, піднявшись угору, якнайдоладніше облямувати круглі виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взуті у невеличечкі ботинки з високими та гострими закаблуками —горе тому, хто попаде під таку корку! Ручки туго позатягувані у блискучі перчатки, так що і пальців зігнути не можна. Личка червоні — не знать тільки, чи то від краски, чи від гарячої крові, що ключем кипить у палкому серці, завжди охочому —хоч половину миру обняти, тільки аби не жіночу. Очі горять та сяють, як ті зорі на небі або дорогі камінці у золотих сережках. Мова — наче пісня та — протяжна, співуча; так і тягне, так і вабе до себе. Недаром коло їх велика купа панів та паничів зібралася — і кругом оточила, і в середину затесалася. У довгих і коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилиці, в'ються вони кругом панянок, як той хміль коло тичини, заглядаючи у їх блискучі очі, вільно вимахують руками, ведуть веселу жартівливу розмову, стріляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжній, то притворний регіт... Ось дорідні жидівки з своїми дочками, наче добрі ягниці з ягнятами, — повагом сунуть, кидаючись у вічі своїми цвітними уборами — то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синіми або, як сонце, жовтогарячими. Призро вони позирають на всіх і на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесі далеко краще... За ними їх дочки, дивлячись на "мамасу", собі дмуться. Не зменше надулись і їх братики, ідучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. Одначе деякі багатші і проворніші з їх іноді пристають і до "своїх барисень". Зате "папасі", зібравшись юрмою якраз серед дороги, або підняли лемент, серед котрого тільки й чутно "кербель" та "дрей копкен", або поважно стоять одсторонь і думають якусь велику думу. Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячі поміж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною міста володіє, та наміряється якнайшвидше і другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає?.. Стоять вони, неначе скаменіли, ні страшенні гуки та забої полкової музики, ні хвилі людського гомону та реготу, ні біганина прислужників, що поверх голов мчали усякі напитки та наїдки, — ніщо їх і трохи не чіпає, ніщо не розбурка від тії глибокої задуми — як кам'яні!.. Зате купці та купецькі синки шумували... То не вода повесні, рвучи греблі та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здіймаються вгору серед неугавного людського гомону... "Наливай! Приймай! Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя заешь!.. Давай: как пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке... Жги, шельма! огнем гори!" —тільки й чується З глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. Коло входу її метка прислужників, кругом народу — проткнути пальцем не можна. "Наши владимирцы загуляли!"" — чується чийсь охриплий голос. "А-а! Петру Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?" Петро Кузьмич, поточуючись, підводиться і береться за аглицьку... "Ура-а!" Брязкіт посуди, бій чарок!..