Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

Штани били мокрі ззаду, вітер досить відчутний, стояти перед зачиненими дверима було дуже незатишно. А кимось улюблений учитель не відкривав. Ярослав уже і кричав, і стукав ногою по дверях, можливо, перебудив усіх сусідів, а двері так і не відчинилися.

— Та помер він там, чи що?

Може плюнути та піти до гуртожитку академії? Ельф рано чи пізно з'явиться. Йому небезпечно залишати цей світ. Якщо його десь впізнають, ловитимуть біля всіх арок тунелю, що існують там.

— Ярен!

Ярослав вирішив поєднати крики з стусанами по дверях. Іти ні з чим не хотілося. Дуже треба було порадитись. Негайно.

— Ярен!

— Даремно кричиш. Мене там немає, — пролунав похмурий голос за спиною.

Ярослав здригнувся, озирнувся і побачив свого вчителя.

Ельф стояв підпираючи плечем дерево. Якийсь скуйовджений, явно не виспався. На побачення він ходив?

— Ти мені дуже потрібний, — поспішив порадувати вчителя Ярослав.

— Потрібен? — з подивом запитав Ярен.

— Ага.

— Що ти знову накоїв?

Схоже, дорогий вчитель упевнений, що учень приходить до нього лише після чергової зробленої дурниці. Втім, він не так і не правий.

— Як тобі сказати? — задумався Ярослав.

— Скажи як є, — запропонував ельф.

– Якщо я скажу як є, ти можеш не повірити, – зізнався Ярослав. Він би точно не повірив. — Це треба бачити.

— Що це?

Схилена на бік голова та спроба зобразити цікавість.

– Я тобі зараз все покажу, – вирішив Ярослав. Особливого сенсу описувати свою розмову з драконом він не бачив. Краще відразу приголомшити, минаючи стадію недовірливих питань.

— Покажеш?

Здається, Ярен почав підозрювати найгірше.

— Так. Тут недалеко, — старанно посміхнувся Ярослав.

Ідемо хлопчик зі мною, дядько тобі цукерку дасть.

— Де недалеко?

Який недовірливий ельф попався.

— Ну, складно пояснити де, — сказав хлопець, розмірковуючи про те, як тягтиме за собою вчителя, якщо він не погодиться піти самостійно. — Я навіть не впевнений, що недалеко. Можливо, навпаки, дуже далеко.

— Ярославе!

— Ну, ти ж підеш зі мною. Це треба побачити, слово честі.

— Гаразд, піду, — втомлено погодився Ярен. Мабуть, зрозумів, що інакше учень не відчепиться.

— Ось і добре.

Ярослав підбіг до ельфа, схопив його за руку і смикнув на себе, роблячи крок у свій світ. Враження справити вдалося. Насамперед Ярен здивовано озирнувся. Помацав тверду на вигляд травинку, спробував упіймати метелика і лише потім повернувся до учня.

— Що це? — спитав таким тоном, ніби запідозрив у різкій зміні краєвидів передвісника кінця світу.

– Мій світ, – чесно відповів Ярослав.

Ельф глянув на небо.

— Твій світ, — сказав якось надмірно замислено.

— Ну, так. Розумієш, я випадково його створив. Точніше, технічно не я, але він створився саме через моє бажання та відповідний настрій.

— Який ще настрій? — стомлено спитав ельф. Здається, учень його остаточно дістав своїми випадковими діями.

– Не знаю, – Ярослав знизав плечима і поскаржився: – Дракон не уточнив, який саме. Він взагалі нічого не уточнив.

— Дракон?

— Так, Етль.

— Зрозуміло, — сказав Етль. — Виходить, ти випадково створив світ. З тобою, звичайно, буває, але тобі не здається, що це вже занадто?

– Здається, – погодився Ярослав. — Але я нічого з цим не можу вдіяти. Це мій світ і точка. І я від нього відмовлятися не буду. Пішли вони усі.

Ярен не став питати, хто такі ці всі. Він поставив більш логічне та доречне питання.

— Я тобі навіщо потрібний?

— Ярен, що мені тепер робити? — жалібно спитав у нього учень. — Його ж якось населяти треба. І тварин десь узяти. Дракон говорив.

— Ти ідіот, — припечатав ельф. Немов діагноз поставив.

— Та я знаю.

— Гаразд, пішли назад, — вирішив Ярен, намилувавшись на винну фізіономію учня. — Що небудь придумаємо. Моя сестра непогано в живій природі розуміється. Попросимо поради у неї. А далі буде видно.

— Ярен, ти геній. Так, до речі, звідси можна потрапити, куди хочеш. Просто крок зроби.

Ельф сумно зітхнув.

– Куди хочу? Назад так само?

— Так, я тобі дарую право на цей світ.

— Ти мене дивуєш, — Ярен сумно посміхнувся. – Є одне місце, де я давно не бував. Мене там засудили до смертної кари. Але якщо втекти буде настільки легко, то чому б і ні?

Посмішка в ельфа стала веселою, лагідною такою.

— Підеш прямо зараз? — спитав Ярослав. Вчитель, здається, вирішив повеселитися за чийсь рахунок.

— Ні, спочатку треба цю подорож обміркувати, — кивнув якимсь своїм думкам Ярен. — А поки що повертаємося до Міста.

— Ну і добре.

Якщо проблему розділити навпіл, вона стає легшою, чи не так? Набагато легшою. Відчутно. А якщо її поділити ще кілька частин? Незабаром повернуться Ладане та Кіого, навряд чи голова Будинку замикатиме їх у своєму замку. Десь у гуртожитку сплять Сан і біловолосий чи то вбивця, чи то не вбивця. А ще можна покликати Нейме. Йому також буде цікаво. А там хто знає, може й інші люди знайдуться?

Хто сказав, що світ треба заселяти одразу та всюди?

І міста краще будувати вручну, в крайньому випадку, за допомогою звичайних плетив, тоді вони не будуть такими, як те місто, яке створили заради Академії Розуму. Місто, яке терпить своїх мешканців. Що у цьому хорошого?

А ще,напевно, можна змінювати ландшафт.

Привозити рідкісні рослини.

Навіть збудувати тракт для купців. Точніше контрабандистів, які захочуть провезти свій товар в обхід тунелів. Жити на щось треба.

Так, і потрібно не забути придумати якісь розпізнавальні знаки на кшталт свій-чужий для світу. Хоча б на перший час. Потім можна буде щось інше вигадати. Зовсім не хочеться, щоб сюди ходили всякі бажаючі влади зі своїми претензіями. До свого Будинку, наприклад, приєднати, прибутком поділитися. І все на благо нового світу. В ім'я процвітання та законності.