Читати книгу - "Слово після страти"

Я завжди обурювався з того, що в деяких замітках і нарисах, які друкувалися в нашій пресі після війни, мене змальовували людиною «незвичайної відваги і героїзму», «безстрашним підпільником» тощо. Це, м'яко кажучи, перебільшення. Без своїх товаришів по підпіллю я був би ніщо. Те, що робив у таборах я, робили тисячі, і чогось особливо героїчного я в цьому не бачу.

Виконуючи завдання підпільного центру, я щодня потерпав за своє життя, як потерпали і мої товариші...

Інша річ, що один день, пережитий в’язнем в Освенцімі, це вже героїзм. Через те будь-який в’язень Освенціму, крім, звичайно, фашистських холуїв і мерзенних зондеркомандівців, вартий найбільшої поваги. От тільки шкода, що в нас ще немає жодної книги про героїв Освенциму...

Та продовжимо нашу розповідь. Здавши на кухні кесселі, ми поверталися в блок. По дорозі вирішили сховати монети в кишені, бо перший-ліпший есесівець, який зустрінеться нам, може спитати, чого ми швендяємо по табору. Як ти йому відповіси, коли повен рот золота. Так і зробили і, як виявилося, зробили вчасно. Не пройшли і тридцяти метрів, як причепився есесівець. Підозріливо оглянувши мене й Жору, він поманив нас пальцем. Невже обшукуватиме?

— З якого блока? — спитав прискіпливо.

— Із 2-А, пане шарфюрер,— відрапортував Жора.

— Чого шляєтесь по табору?

— За наказом блокельтестера ми носили на кухню порожні кесселі.

Жора зумисне промовчав, що ми були в «Канаді». Інакше есесівець міг би нас обшукати — тоді прощай життя.

— Ідіть за мною,— наказав шарфюрер.

У мене знову похололо всередині.

— Яволь! — молодцювато відповів Жора і, видаючи себе за старшого, штовхнув мене в спину: — Форвертс!

Від страху я ледве переставляв ноги, та мучитися довелося недовго: виявляється, неподалік, біля старої акації, есесівець побачив на землі пожовкле листя. Хтось змів його в купу і забув однести в ящик для сміття.

Прибрати! — наказав шарфюрер.

Ми попадали на коліна, старанно зібрали в свої шапки все, до останнього листочка, й однесли в ящик для сміття.

— Рихтік![65] — сказав шарфюрер і повернувся до нас спиною.

І ось перед нами, наче рятівна пристань після бурі, стоїть потворна кам’яна будівля, наш карантинний блок. Я дивився на нього з ніжністю і благоговінням.

Ми проскочили в шлафзалу, гарячково роздумуючи над тим, куди сховати частину монет. Дванадцять монет ткнули під перший же матрац, а десять розділили пополам і сховали в кишені, після чого пішли до Ауфмейєра. Тут наткнулися на капо, який супроводжував нас до кухні.

— Ви вже були в блокфюрера? — спитав Зігфрід.

— Ні, ми щойно повернулися.

— Дивіться ж, не скажіть йому, що я не супроводжував вас до вахтштуби «Канада». Ми весь час були разом, і я не одходив од вас ні на крок. Ясно?

З цього ми зрозуміли, що Ауфмейєр приставив Зігфріда до нас як наглядача, котрий мав пильнувати, щоб ми не привласнили частину золота. Поки ми були в «Канаді», Зігфрід промишляв десь у центральному таборі і запізнився. Не зустрівши нас біля кухні, він тепер боявся прочухану від Ауфмейєра.

Ми запевнили капо, що не продамо його, і з цього мали тільки користь. За кілька хвилин ми вже звітували перед Ауфмейєром про результати операції. На його запитання, які в нас успіхи, я і Жора мовчки вийняли з кишень і поклали перед ним десять двадцятифранкових золотих монет.

— Донерветер! — радісно вигукнув Ауфмейєр, побачивши стільки золота.— Та ви молодці! Двісті франків,..

На початок непогано, зовсім непогано,— він підійшов до тумбочки, узяв з неї буханець хліба, півкілограма ковбаси і пачку маргарину.— Це вам. Крім того, відтепер ще й Пауль даватиме вам хлібину щодня. На роботу вас не посилатимуть, а якщо хтось зобидить, скажіть мені. Тільки ж дивіться, тримайте язика за зубами.

— Яволь! — відповів я, знаючи, що це слово Ауфмейєр найбільше любить слухати з уст в’язнів.

Вийшовши з кімнати, ми раділи, як малі діти. Таки щасливий сьогодні день. Здобуте золото якоюсь мірою гарантує нам хай і хистке, але не таке вже й безнадійне становище. Сьогодні ж франки ми передамо підпільному центру, за них куплять медикаменти, так потрібні нашим людям.

Найперше ми забрали з-під матраца золоті монети, однесли їх у Жорину комірчину й сховали там у бочці з вапном. Одну монету залишили, щоб віддати її Вацеку. Тільки після цього пішли до Гриші Шморгуна. Побачивши нас, хлопець стрепенувся і, шамкаючи беззубим ротом, сказав:

— Уже й не сподівався вас бачити,— по його виду покотилися сльози. Ми самі мало не плакали від жалю, та, згнітивши серця, почали годувати товариша, бо сам він їсти не міг. Ми розжовували хліб з маргарином і цю кашу перекладали в рот скаліченого Гриші. За цим заняттям і застав нас Вацек.

— Колись він допоміг нам,— сказав Жора,— тепер ми зобов’язані допомогти йому.

Вацек криво усміхнувся, потім спитав:

— Ну, як успіхи?

Замість відповіді Жора простягнув йому двадцятифранкову золоту монету. Вацек задоволено прицмокнув, грайливо підкинув монету і, наче фокусник, спритно сховав її в кишеню.

— Хай відлежується,—сказав він, кивнувши на Гришу.— Я даватиму на нього зайву порцію баланди.

Я вийшов на аппельплац, розшукав там Миколу Єрошка і ліг поруч із ним.

— Ну, як у вас, усе гаразд? — спитав Коля, який знав, куди ми ходили.

Я розповів йому про всі деталі операції. Він розказав мені про те, як знущався із в’язнів Янкельшмок, а під кінець заявив:

— Найперше, що нам треба зробити,— це знищити Янкельшмока. Він один