Читати книгу - "Слово після страти"

народностей земної кулі. Не важко було розрізнити ніжне шовковисте волоссячко з дитячих голівок. Не , вірячи своїм очам, я торкнувся дитячих кучериків і відсмикнув руку, наче приторкнувся до розпеченого заліза. Страшно навіть подумати, що фашисти, перш ніж спалити свої жертви, зрізали з них волосся; мовляв, не пропадати ж добру!

Ми з Жорою у скорботному мовчанні дивилися один на одного, не в змозі промовити й слова. Досі ніщо нас так не вражало на цьому сатанинському складі— ні купи одягу, ні гора протезів і милиць. То були неживі предмети. Але волосся... Окремо на стелажах лежали акуратно заплетені і, видно, зрізані при самій голові дівочі коси. Кількасот дівочих кіс! Як це страшно! Перш ніж спалити свої жертви, фашисти примусили їх заплести коси, щоб самим потім не марудитись.

Забігаючи наперед, розповім такий випадок. Після війни одна американська мільйонерка, подорожуючи по Західній Німеччині, купила гарну дівочу косу і послала її своїй доньці за океан. Через кілька років ця ж мільйонерка відвідала Освенцім і серед експонатів Освенцімського музею побачила коси спалених фашистами дівчат. Туристка знепритомніла і того ж дня зателеграфувала доньці, щоб та спалила косу.

Біля купи волосся стояли ваги. Два в’язні пакували волосся у лантухи і ретельно зважували, а третій, спритно орудуючи циганською голкою, зашивав лантухи й чіпляв на них бирку, на якій проставляв вагу. Я спитав його, для чого потрібне це волосся. Він полохливо озирнувся і сказав:

— Мертвим байдуже, що робитимуть з їхнього волосся. Втративши голову, за волоссям не плачуть. А тобі краще б не питати, бо есеси не люблять надто цікавих.

Порада була цілком розумна і слушна. Есесівці не милували цікавих і старалися не залишати в живих тих, хто надто багато бачив і знав.

Ми відійшли до дверей барака і стали, приголомшені усім побаченим. Тим часом «канадці», зрідка перекидаючись словами, зосереджено трудилися. Впадало в очі, що серед них не було доходяг, усі були в тілі і працювали на совість.

Нарешті вдарив гонг. В’язні вмить покинули роботу і вишикувались перед бараком. Ми з Жорою стали на лівий фланг. Прийшов капо, перерахував нас і доповів одному з есесівців, що саме підійшов. Той ще раз особисто перерахував в’язнів, а мені й Жорі наказав відійти вбік.

До нас поспішало сотні півтори «канадців», які працювали в інших бараках. Вони стали в загальний стрій. Тепер уже другий есесівець перерахував усіх, після чого дали команду «розійдись!». Ми посідали, а капо й есесівці пішли під навіс, куди сходилися есесівці з інших бараків. Їх було небагато — чоловік двадцять. Вони посідали за столи й почали обідати. Вернер одяг білий халат і виконував обов’язки офіціанта. Після обіду одні вкладалися на спеціально поставлені в затінку розкладушки. Другі й далі сиділи за столами, переглядаючи ілюстровані журнали. Я звернув увагу на те, що есесівці тільки дозволили собі поскидати картузи і розстебнути кітелі, але ніхто й на мить не розлучався із зброєю.

Обслуживши есесівців, Вернер покликав десять в’язнів і наказав їм забрати кесселі з їжею, що залишалася. Почали обідати в’язні. Обідали статечно, неквапливо. Кожен їв, скільки хотів. Як цей обід був не схожий на той, що я бачив у штрафній команді! На перше нам дали смачний овочевий суп, потім макарони з м’ясом і каву з молоком. Білий і чорний хліб був нормальної випічки, із справжнього борошна.

Під час обіду нервове напруження в мене трохи спало, та. коли ми по обіді з десятьма «канадцями» понесли порожні кесселі до вахтштуби, на душі в мене знову стало тоскно. Переклавши золоті монети в рот, я в думках благав долю, щоб вона і цього разу була прихильна до нас і допомогла благополучно пройти ворота, В приміщенні вахтштуби голосно говорило радіо. Передавали огляд військового становища. Якийсь оглядач запевняв, що в боях під Курськом і Білгородом остаточно виснажені й знекровлені більшовицькі орди вже не скоро зможуть оговтатись і перейти в наступ. Далі оглядач теревенив про героїзм німецьких солдатів і під кінець сказав, що фюрер, з метою уникнути зайвих жертв, прийняв рішення подекуди вирівняти лінію фронту, і тому німецькі війська на окремих дільницях відійшли на заздалегідь підготовлені позиції.

Ми вже з досвіду знали, що, коли німцям на Східному фронті непереливки, Геббельс починав розповідати байки про запаморочливі подвиги окремих солдатів і офіцерів. Так було й цього разу. Радіо повідомляло про героїчний подвиг якогось фельдфебеля. Промовистим було і повідомлення про вирівнювання лінії фронту. «Для Росії битва під Курськом була передсмертною агонією,— запевняв тим часом коментатор.— Достигає плід остаточної перемоги. Незабаром він сам упаде в наш мішок, подібно до того, як дозріле яблуко падає з гілки від подиху вітру. Велетенська битва під Курськом закінчилася нечуваною поразкою Червоної Армії... Рештки цієї армії перебувають у стані агонії. Геній фюрера забезпечить остаточну перемогу над більшовизмом».

Вигук есесівця «відкрити кесселі!» повернув мене до дійсності. «Канадці», поставивши кесселі, повернулися на роботу. Ми з Жорою залишилися самі. Уважно оглянувши кесселі, вахтові наказали нам роздягнутися догола.

Знову не обійшлося без отого ненависного «шнель!». Як ми зненавиділи німецькі слова «хальт», «век», «цурюк», «темпо», «шнель» тощо. Здавалося, в цілому світі немає противніших слів. Це тому, що вони завжди супроводжувалися биттям, знущанням, приниженням.

Есесівці обмацали кожен рубчик нашої одежі, примусили нас присісти, а в рот чомусь не заглянули. Нарешті пролунала команда: «Одягтися! Вантажити кесселі]»

Сонце пекло немилосердно. Піт заливав мені очі, а від хвилювання повітря застряло в легенях — не продихнеш. Але я відчував себе щасливим. У Жориних очах також стрибали веселі іскорки.

Кажуть, ризик — благородна справа. Це справді так, якщо ризикувати в ім’я благородної мети. Мені не раз доводилося ризикувати в своєму житті. Я пройшов гестапівські тюрми і табори смерті, допити, які супроводжувалися звірячими тортурами, мене розстрілювали, я виповз із газової камери крематорію за кілька хвилин до газації, брав участь у роботі підпільних організацій, у повстанні в’язнів табору Лінц-ІІІ, переходив лінію фронту. Не раз моє життя висіло на волосині; як і кожен в’язень гітлерівських концтаборів, я сотні разів помирав. Скажу чесно: я не був боягузом, однак щораз, коли вирішувалося питання мого життя і смерті, я завжди