Читати книгу - "Спомини"

Десь зараз пізнав я в ляґрі котрогось нашого гуцула, що був “днєвальним”. Я казав йому, щоби приніс горячого чаю, хліба і якогось товщу і дав це єпископові Чарнецькому, що сидів вже непорушно, а покріпившись, дякував мені, що я так дбаю про нього, мимо всіх прикрощів, які він мені зробив.

На Печорі стрінувся я зі “старшим братом” з Камінки-Струмилової, який розказував мені, що він ще був на Службі Божій у своїй церкві, яку правив священик о призвання Святого Духа для нового Митрополита (мене), та й він не сподівався, що мене тут застане. Діти його писали дуже жалісні листи, але то нічого не помагало.

Цікавий тамошній клімат. Чується повітря, наче на верхах гір. Мороз великий, але сухий. Одначе, коли задраснути тіло, повстане маленька рана, то вона не гоїться місяцями, та й треба брати теплі купелі і мазати йодом, щоби якось вона загоїлася.

Після приїзду до ляґра нас завели до почекальні на провірку — “обиск”[599], і сейчас з’явилися бандити, і крали, що могли. Але, на щастя, прийшов один лікар, донський козак, який був лікарем в одній частині бараків. Він, довідавшись, що я приїхав, щиро заопікувався і прислав конвоя, і нас завели до шпиталя та положили до ліжка. Також лікар-поляк помагав, як міг, передусім те, що не вислано мене на роботи на “лесоповал”. Нас перевели знов до іншого ляґра, бо їх там багато, і в ньому одна лікарка-росіянка рівно ж помагала, як могла. Біля мене згуртувалось багато порядних і чесних в’язнів, між іншими німці, бо почувалися в тому куті безпечніші. Хоч лікар запевняв мене, що я вже на Північ дальше не поїду, з огляду на мій вік і різні недуги, то одначе КҐБ робило все, щоби мене відіслати дальше на Північ. Привезли на Печору і отця-протоігумена В. Градюка та ще кількох наших священиків. Я бачив, що нас, католицьких єрархів і священиків, привезли там на загибель. Кілька разів лікарка відсувала етап, на який хотіли і мене вислати, але вкінці ніщо не помогло, їй тільки начальство обіцяло, що повезуть мене “санітарним вагоном”, а це була брехня і обман. Нас трьох: мене, єпископа Чарнецького і отця Градюка кинено на етап з найгіршими бандитами. Малий бандит Володя з великим ножем зі своїми помічниками ограбив нас всіх дочиста, впрочім, не без відома конвоя і вищої влади. Щастя, що живих нас висадили в Інті, а бандити поїхали далі.

На Інті[600] нас висадили на якійсь стації задалеко, і то висаджували в ході поїзда, а отець-протоігумен Градюк був би тоді забився, як був би я його не підтримав. В Інті показалося також, що нас зовсім не пересилають до іншого шпиталю, як недужих, хоч так запевняв лікарку начальник попереднього ляґра, але нас прислали до робочого ляґра. Ми пішки йшли щось три кілометри, і коли прийшли на місце призначення, на вахту, то вийшов начальник ляґпункта і, подивившись на нас, сказав: “Я таких робітників, як ви, не потребую. Ви ж всі три маєте звиш 200 років”, — і сейчас потелефонував до “опера”, чи він згідний, щоби нас положити в лічниці. “Опер” не противився, і нас відвезли знову кілька кілометрів до найближчого шпиталя. Там був лікар-галичанин, жид, дуже чесна людина.

Коли літом розтаює там сніг, то видно, що там баговиння, і тому дошками вимощено хідники. То було добре, що в шпиталі кожний мав своє ліжко, у відділі до котрого нас призначив лікар. Але тих, котрих виписувано зі шпиталя, то вже вони лежали на нарах, просто нагі, і накривалися одним коцом. Свою одежу при вході до шпиталя треба було віддати, і її розкрадали. На щастя, я мав дуже подерту, на яку ніхто не лакомився, і тим я врятував там своє життя. З харчів давали часом кусок оленячого м’яса, риби і півразового хліба, бодай напів з муки. Я зачав горячкувати на легені і задля того перейшов до інвалідів, і так я міг перележати там півроку. Начальником санчасти був Скрипник, але не признавався до архиєпископа Мстислава