Читати книгу - "Війни художників"

Але та не збиралася лізти за словом у кишеню:

— По-перше, запрошення — прерогатива чоловіків. А щодо Гагаріна… Якщо відверто, то я не хочу бачити зайвий раз того бовдура, що зіпсував мені вчорашній вечір!

— То той палкий залицяльник так і не домігся взаємності? — кепкував Гущенко.

— Як бачите! — відрізала Лілія. — Не домігся і не має на це жодного шансу.

Офіціант приносить сніданок зі святковою надбавкою.

— Ого, — дивується Лілія.

— Пригощайтесь, цей шик — на честь дня народження улюбленого фюрера німецького народу, — пояснив Гущенко. Жартівливо чокається із дамою склянкою томатного соку. — Так що, «хайль Гітлер», геносе Лілія! А як ви здогадалися, що я вже пішов снідати?

— Дуже просто. Постукала до вас. А мені ніхто не відповів. Вже одинадцята. І я подумала, що навряд чи ви милуєтеся маніфестацією німців на порожній шлунок.

— Ваші спостереження досить логічні. Ви жінка-Шерлок Холмс. Але навіщо я вам потрібен, хіба ваших мовних здібностей недостатньо, аби замовити щось у ресторані? Наприклад, два яйця замість одного, які вам належать по праву на честь дня народження улюбленого фюрера?

— Не хвилюйтеся, достатньо! І не намагайтеся виглядати дотепнішим, ніж ви є насправді. Мова йде про звичайну ввічливість. Ви або невихована людина, або не любите жінок. Ще може бути й третій варіант: ставитесь до них, як деякі чоловіки, — наче до нижчих істот.

— Як до нижчих істот? — досить серйозно перепитав Гущенко, уплітаючи святкове м’ясо. — Цікава теорія! Хотів би принагідно з нею познайомитися.

Лілія позирнула на нього, аби пересвідчитися, що він говорить серйозно. Обличчя Гущенка було зосередженим, він ретельно чистив перше «фюрерське» яйце.

— Ну, за дикими традиціями деяких народностей, жінок там і досі міняють на верблюдів чи корів. Я про це читала.

— Це ж у яких? — зацікавився Гущенко, намащуючи крихітний шматок хліба належним йому з нагоди свята маслом.

— Ну, в арабів, чи туркменів. Я читала, що жінку можна поміняти на 10 чи 20 корів.

— Аж на двадцять корів? Усього одну жінку? — щиро здивувався Гущенко. Навіть перестав жувати.

— Вам це здається смішним?

— Ні, цікава пропорція — обмін один до двадцяти. Вірніше, одна. Але я дав би за вас набагато більше.

— Ви про що? — не зрозуміла вона.

— Ну, не менше п’ятдесяти.

— Чого п’ятдесяти?

— П’ятдесяти корів, — пояснив Гущенко. — Я вас дуже високо ціную і ніколи не погодився б поміняти вас усього на двадцять корів. Тим більше на десять. На п’ятдесят найкращих племенних, і ні коровою менше…

— Ви — хам! — Лілія раптом жбурнула виделку на стіл так, що вівсянка полетіла у всі боки, і зробила вигляд, що збирається підвестися.

— Добре, — Гущенко зупиняє її, взявши за рукав. — Вибачте. Мабуть, тут я не правий.

Лілія сідає на стільця і витирає зі столу краплі каші. Далі вони їдять мовчки. І вже завершивши трапезу, аби розрядити обстановку, він запитує:

— А де ж наш Гагарін?

— Думаю, що після вчорашнього його гарматою не піднімеш, — стенає Лілія плечима. Вираз обличчя у неї все ще ображений.

— Тим більше, що гармати всі на параді перед улюбленим фюрером, — зауважує Гущенко.

— Слухайте, Гущенко, мені, наприклад, усе це залізяччя мало цікаве. Ви ж у Берліні, як у себе вдома, то, може, покажете мені місто? — з надією в голосі запитує Лілія.

— Чому б і ні. Може, за годину, спочатку давайте насолодимся святковим дійством. У нас же є чудовий оглядовий майданчик.

«Навіщо ж ти погодився? Чи, може, вирішив загладити провину за дурні жарти?» — запитує сам у себе Гущенко. Але слово не горобець.

Вони вийшли на балкон, з якого вчора дивились факельну ходу. Парад був у самому розпалі. Шум то накочувався, то стихав, наче океанські хвилі. Тротуари були заповнені натовпом. Линуть звуки маршу. Вулицею їдуть кіннотники в одязі хрестоносців. У кожного в руках пурпуровий прапор із п’ятьма золотими свастиками — однією по центру і чотирма у кутках полотнища. Кіннотників змінив піший стрій — у руках людей у коричневих мундирах квадратний червоний штандарт зі свастикою. Древка вінчали орли з розкинутими крилами.

З готелю було видно край площі перед рейсхканцелярією. Гущенко глянув на годинник — була одинадцята. І в цей момент на балконі, мабуть, з’явився Адольф Гітлер. Про це сповістив рев натовпу й істеричні вигуки тисяч горлянок: «Хайль Гітлер!» Гущенко бачив сотні піднятих догори облич. Він не бачив очей. Але був упевнений, що то витріщені у захопленні на улюбленого фюрера очі. Матері тримали на руках маленьких дітей, що тягнули руки до фюрера, батьки вели за руки дівчаток у світлих сукенках, з букетами в руках — теж для улюбленого фюрера.

На балкон долітали окремі слова виступу іменинника: «Давайте щодня, щогодини думати тільки про Німеччину, про народ, думати про державу, про нашу німецьку націю!»

Виступ був коротким і відразу продовжився парад — пішли військові. Колони пропливали повз готель і далі виходили на площу перед трибунами.

Спочатку пройшли військові з прапорами. Очевидно, то були прапороносці всіх військових з’єднань вермахту. Знову проїхали кіннотники, за ними пройшли моряки, піхотинці. Піхотинці йшли із заплічниками, ніби відразу після параду збиралися прямувати на фронт. Потім з’явилися танки й гармати.

Люди сиділи на деревах, на найвищих гілках — хлопчаки у формі гітлерюгенду — захисного кольору сорочках і чорних шортах. Із чорними галстуками на шиї, за формою трикутними, як у радянських піонерів. Хлопчаки розмахували червоними прапорцями.

Після військових пішли робітники у формі «Трудового союзу» з лопатами на плечах. «Іди