Читати книгу - "Необхідні речі"

– Звичайно. – І Туз не лукавив.

– Продається все. Така в мене філософія. Продається все.

– Продається все, – замріяно повторив Туз. – Вау! Жостко!

– Так! Жостко! А тепер, Туз, мені потрібно попоїсти. Я був сьогодні надто зайнятий для трапези, хоч і свято. Попросив би вас приєднатися, але…

– Ой, я не можу, справді.

– Ні, звісно ні. Вам треба відвідати певні місця, викопати певні ями, так? Чекатиму на вас завтра ввечері, між восьмою й дев’ятою.

– Між восьмою й дев’ятою.

– Так. Як споночіє.

– Коли ніхто не знатиме й не бачитиме, – замріяно сказав Туз.

– У яблучко! На добраніч, Туз.

Містер Ґонт протягнув руку. Туз простягнув свою у відповідь… а тоді побачив, що в долоні Ґонта вже щось є. То був коричневий пацюк із пастки в комірчині. Туз відсахнувся, видушивши тихий згидований стогін. Він не мав поняття, коли містер Ґонт устиг узяти того мертвого щура. Чи, може, то інший?

Туз вирішив, що йому однаково. Єдине, що точно: він не мав наміру потискати руку з мертвим пацюком, і неважливо, яким крутим перцем містер Ґонт був.

Усміхаючись, містер Ґонт сказав:

– Вибачте. Щороку пам’ять дедалі більше підводить. Здається, я щойно спробував віддати вам свою вечерю!

– Вечерю, – ледь чутним голосом промовив Туз.

– Саме так.

Грубий жовтий ніготь великого пальця пірнув у білу шерсть, що вкривала щурячий живіт, а вже за мить нутрощі витікали містерові Ґонту на безвиразну долоню. Поки Туз не встиг побачити більше, містер Ґонт обернувся й почав зачиняти за собою двері заднього виходу.

– То де ж я поклав той сир?..

Пролунало металеве «хрясь!», коли замкнувся замок.

Туз нахилився, упевнений у тому, що виблює собі між черевиків. Живіт стиснуло, до горла підступив клубок… а тоді знов опустився.

Бо насправді він не бачив того, що здавалося.

– Це був жарт, – бурмотнув він. – У нього в кишені піджака був гумовий пацюк абощо. То просто був жарт.

Та чи справді? А нутрощі звідки? І холодна желеподібна слизина навколо них? Що про це скажеш?

«Ти просто втомився, – подумав Туз. – Просто тобі привиділося, оце й усе. То був гумовий пацюк. Усе решта… вжух».

Але на мить усе – покинутий гараж, «такер» з автопілотом, навіть те зловісне графіті «ЙОҐ-СОТОТ РУЛИТЬ» – кинулося на нього й прокричало потужним голосом: «Забирайся звідси! Забирайся, поки ще є час!»

Але оце була реально божевільна думка. Там уночі на нього чекають гроші. Може, навіть багато. Може, навіть цілі срані гори грошви.

Туз кілька хвилин постояв у темряві, ніби робот із розрядженим блоком живлення. Потроху, помаленьку, якесь відчуття реальності – відчуття самого себе – повернулося, і він вирішив, що щур не має значення. Як і «такер талісман». Кокаїн натомість значення має, як і карта, а ще Туз усвідомлював, що дуже просте правило бізнесу містера Ґонта також має значення, і більше нічого. Він не може дозволити чомусь іншому мати значення.

Туз пішов униз провулком, обійшов ріг і вийшов із переднього боку «Необхідних речей». Крамниця була темна й зачинена, як і всі крамниці на нижній частині Мейн-стріт. На одному з косих місць для стоянки стояв припаркований «шеві селебріті», як містер Ґонт і обіцяв. Туз силкувався пригадати, чи було це авто тут, коли він приїхав на «талісмані», але не зміг. Щоразу, як він намагався повернутися розумом до якихось спогадів, давніших за кількахвилинні, то наштовхувався на дорожню перешкоду: бачив себе, що подає руку у відповідь на долоню містера Ґонта, цілком природний жест, а тоді усвідомлення того, що містер Ґонт тримає величезного дохлого пацюка.

«Мені потрібно попоїсти. Попросив би вас приєднатися, але…»

Що ж, це просто чергова річ, яка не має значення. «Шеві» тепер тут, а це єдине, що значення має. Туз відчинив дверцята, поклав книжку з цінною мапою всередині на сидіння, тоді дістав ключ із запалювання. Він обійшов авто й відкрив багажник. Туз здогадувався, що там знайде, і не розчарувався. Кайло і коротка лопата лежали акуратно перехрещені одне на одному в формі ікса. Туз придивився й побачив, що містер Ґонт поклав навіть пару рукавиць для важкої роботи.

– Містере Ґонт, ну ви все передбачили, – промовив він і затраснув багажник.

Зробивши це, Туз побачив наліпку на задньому бампері «селебріті» і нахилився, щоб прочитати:

Я ♥ АНТИКВАРІАТ

Туз розсміявся. Він продовжував сміятися, проїжджаючи Олов’яний міст у бік старого будинку Треблгорнів, ділянка яких мала б стати першим місцем для розкопок. Піднімаючись на пагорб Пандерлі з іншого боку моста, він проїхав повз кабріолет, що їхав у бік міста. Кабріолет був наповнений молодиками. Вони співали «Ісус – мій найкращий друг», надриваючи голоси і дотримуючись однієї партії в ідеальній баптистській гармонії.

9

Одним із тих молодиків був Лестер Айвенго Претт. Після гри в тачбол він із компанією хлопців поїхав на озеро Оберн, десь за двадцять п’ять миль звідти. Там тривало тижневе наметове відродження[116], і Вік Тремейн сказав, що о п’ятій будуть особливі молитовні збори зі співами церковних гімнів, приурочені до Дня Колумба. Оскільки Саллі взяла машину Лестера і вони не мали якихось планів на вечір – кіно чи вечеря в «Макдональдзі» в Саут-Перісі, – він поїхав із Віком та іншими хлопцями, кожен з яких – добрий християнин.

Він, звичайно, знав, чому решта хлопців з таким завзяттям вирішили поїхати, і причина була не в релігії – принаймні не зовсім у релігії. На наметових відродженнях, що обплітають Нову Англію від травня й до останньої ярмаркової естафети з волами[117] в кінці жовтня, завжди багато гарних дівчат, а ще ж гарні співи (не кажучи вже про меси з гарячими проповідями і чималу дозу старого доброго духу Ісуса), які завжди дарують їм радісний, завзятий настрій.

Лестер, який мав дівчину, дивився на плани й схеми своїх друзів з поблажливістю старого одруженого чоловіка, що спостерігає за витівками молодих самців. З ними він поїхав здебільшого через дружбу, а ще тому, що любив послухати добру проповідь і гарно поспівати після бадьорого дня ударів головою та блоків корпусом. Це найкращий спосіб прохолодження, який він знав.

То були гарні збори, у кінці яких багацько людей хотіли бути спасенними. Через це вони протривали трішки довше, ніж Лестерові хотілося б. Він планував потелефонувати Саллі й запитати, чи не хоче вона сходити у «Віксі» на содову з морозивом чи щось таке. Він помітив, що дівчата люблять іноді якісь такі спонтанні речі.

Вони проїхали Олов’яний міст, і Вік залишив його на розі Мейн і Вотермілл.

– Класно пограли, Лесе! – гукнув із заднього сидіння Білл Макфарленд.

– Звісно! – радісно гукнув у відповідь Лестер. – Пропоную повторити у суботу – може, я тобі зламаю