Читати книгу - "Прерія"

молодий вождь згадав був про вроду Інес. Він обвів швидким і нетерплячим поглядом коротку шеренгу своїх гармашів, але від цієї хвилини вождь, здавалося, зовсім забув про чарівну жінку, ніби ніколи й не бачив її. Якщо в нього навіть було якесь почуття до неї, то він приховав його під холодною машкарою індіанської незворушності. Він потис руку солдатам, не проминувши нікого, але його холодні, зосереджені очі ні разу не глянули на Інес чи Еллен. Правда, він з надзвичайною турботливістю подбав про те, щоб якнайзручніше влаштувати їх, і це трохи подивувало молодих воїнів; але більше вождь не зробив нічого такого, що могло б принизити їхню чоловічу гордість, яка не дозволяла їм піклуватися про жінок.

Прощання було урочисте — прощався кожен з усіма. Кожний пауні намагався не обминути своєю увагою жодного чужинця, і на цей обряд, зрозуміло, пішло чимало часу. Єдиним винятком — та й то не повним — був доктор Баттіус. Багато хто з молодих індіанців вважав, що людина такого непевного фаху зовсім не заслуговує на ласку; але шановного природолюба трохи потішила мудра чемність старих, які міркували, що хоч на війні з чаклуна Великих Ножів пуття мало, однак у мирний час він може й придатися.

Коли весь Мідлтонів загін розташувався у човні, трапер підняв невеликий клунок, що весь час, поки прощалися, лежав біля його ніг, свиснув Гекторові, підкликаючи його до себе, і останній сів на своє місце. Гармаші прокричали свое звичне «ура», індіанці озвалися своїм кличем, човен вийшов на бистрінь і швидко поплив за течією.

Запала довга й задумлива, коли не сказати сумна, мовчанка. Перший порушив її трапер — у його засмучених очах чи не найвиразніше світилася печаль.

— Це доблесне й чесне плем'я, — сказав він. — Не боюся сказати так. Я вважаю, що вони поступаються лише одному, колись могутньому, а тепер розкиданому по землі народові, — делаварам з гір. Гай-гай, капітане, коли б ти, як ото я, бачив стільки доброго і стільки лихого від червоношкірих племен, ти б знав ціну хороброму й щиросердому воїнові! Я знаю, є такі люди, які думають, та й відверто кажуть, ніби індіанець не набагато кращий за звіра, що живе на оцих голих рівнинах. Але ж треба бути самому чесним, перш ніж судити про чесність інших. Авжеж, авжеж, індіанці знають своїх ворогів, отож і не дуже обдаровують їх довір'ям чи любов'ю.

— Така вже людина, — озвався капітан. — А індіанцям, очевидно, властиві всі природні людські риси.

— Так-так, вони мають усе, чим тільки природа може наділити людину. Але той, хто бачив лише одного індіанця чи лише одне плем'я, так само мало знає про червоношкірих, як мало знає про колір пір'я різних птахів та людина, що бачила тільки ворону. Ну, а тепер, друже стерновий, правуй он до тієї піщаної коси, зроби таку ласку.

— Навіщо? — запитав Мідлтон. — Ми зараз саме на бистріні, а коли звернемо до берега, то втратимо швидкість.

— Ви ненадовго затримаєтесь, — відказав старий, сам узявшися стернувати.

Веслярі вже завважили, що старого всі шанували, і тому не стали перечити: не встиг капітан щось відповісти, як ніс човна торкнувся суходолу.

— Капітане, — вів далі трапер, розв'язуючи свій клунок дуже поважно і ніби навіть радіючи цій затримці, — я хочу тобі запропонувати невелику торговельну угоду. Може, вона й не дуже вигідна, але це найкраще з того, що мисливець, коли його рука втратила свою колишню вправність у стрільбі і коли він мимохіть став жалюгідним трапером, може запропонувати, перш ніж розлучиться з вами.

— Розлучиться?! — вигукнули в один голос ті, з ким він донедавна ділив усі небезпеки і про кого так турбувався.

— Якого дідька, старий трапере! Чи ти надумав іти пішки до поселень, коли є човен, що подолає цю путь удвічі швидше, ніж міг би пройти її той осел, якого лікар подарував пауні?

— До поселень, хлопче? Я вже давко покинув міста й поселення з їхньою марнотою та розбещеністю. Хай я живу на голій рівнині, але її створив бог, і мені тут не дозоляють тяжкі думи. І ніхто ніколи не побачить, щоб я з доброї волі знову пішов до отого кубла зіпсованості.

— Мені й на думку не спадало, що ми коли-небудь розлучимося, — відповів Мідлтон і, ніби шукаючи допомоги в своїх друзів, перевів погляд на їхні засмучені обличчя. — Навпаки, я сподівався, я вірив, що ви разом з нами підете на Південь, де, даю слово честі, я зробив би все, щоб ваше життя було спокійне та затишне.

— Еге ж, хлопче, еге ж, я знаю, що ти зробив би все… Але що таке людські зусилля проти підступів диявола! Гай-гай, коли б усе залежало від доброзичливих пропозицій та добрих намірів, то я б хтозна-коли вже став конгресменом, а то й губернатором. Отак хотів зробити для мене все твій дід; та й у горах Отсего ще живі, сподіваюсь, ті, хто з радістю поселив би мене в палаці. Та навіщо багатство тому, кого воно не радує? Небагато вже, мабуть, лишилося мені віку… І я думаю, немає великого гріха в тому, що чоловік, який чесно робив своє діло мало не дев'яносто зим і літ, бажає спокійно прожити свої останні години. Може, ти, капітане, вважаєш, що не варто було отак далеко забиратися з вами, аби тут розлучитися? То я тобі, не криючись і не соромлячись, поясню, в чому річ. Хоч я й пробув так довго в пущі та пустелі, однак залишився білою людиною з усіма її почуттями. Отож мені прикро було б, якби Вовки-пауні побачили слабкість старого воїна, хай і викликану прощанням з тими, кого він полюбив, хоч і не настільки приріс до них душею, аби піти з ними до поселень.

— Послухай, старий трапере, — сказав Пол, так старанно відкашлявшись, ніби надумав раз і назавжди усунути всі перешкоди для свого голосу, — коли ти вже заговорив про якусь там торговельну угоду, то і я маю до тебе дільце, і ось яке: я теж пропоную тобі половину моєї халупи — хай то навіть буде більша половина, мені байдуже. Буде й мед — найсолодший та найчистіший мед дикої бджоли; і харчів буде досхочу — коли шмат оленини, а коли і буйволячий горб, бо ж я тепер добре обізнаний з цією тваринкою; ну, а щодо страв — то все буде найдобірнішим та найсмачнішим, коли до цього прикладе руки Еллен Уейд, яка незабаром називатиметься Неллі така-то… А про поводження взагалі годі й казати — до