Читати книгу - "Джерело"

знаєте, інтриги живуть власним життям, і, за моїми оцінками, інтернет-діяльність Монте мала збільшити загальну кількість глядачів Едмонда на цілих 500 відсотків. У дійсності ж ця цифра дорівнювала 620 відсоткам. Як ви казали раніше, Едмонд би пишався.

Кабінку розгойдував вітер, і Ленґдон щосили намагався розібратися, що це означає.

— Вінстоне… а вас Едмонд просив це робити?

— Безпосередньо — ні, але, за його вказівками, я мав би знайти творчий спосіб домогтися якнайбільшої кількості глядачів.

— А якби вас вистежили? — спитав Ленґдон. — Monte@iglesia — не найбільш загадковий псевдонім, який я бачив у житті.

— Про моє існування знає зовсім мало людей, а приблизно за вісім хвилин я безповоротно видалюся, тож це мене не хвилює. Так званий Монте якнайкраще прислужився інтересам Едмонда, і, як я вже казав, мені здається, містер Кірш був би надзвичайно радий дізнатися, як гарно все вдалося!

— Гарно вдалося?! Едмонд загинув!

— Ви мене неправильно зрозуміли, — зовсім не знітився Вінстон. — Я вів мову про охоплення глядацької аудиторії, а це, як я вже казав, була моя головна директива.

Спокійний тон Вінстона нагадав Ленґдонові: хоча в телефоні лунає людський голос, але говорить з ним зовсім не людина.

— Смерть Едмонда — це жахлива трагедія, — додав Вінстон, — і, звичайно, я був би радий, коли б він лишався живий. Але варто знати, що він зі своєю смертю вже встиг змиритися. Місяць тому він просив мене пошукати найкращі способи асистованого самогубства. Перечитавши кількасот прецедентів, я обрав десять грамів секобарбіталу — він їх придбав і тримав під рукою.

У Ленґдона серце впало.

— Едмонд збирався накласти на себе руки?

— Саме так. І ставився до цього з гумором. Під час мозкового штурму щодо того, як посилити презентацію в музеї, він жартував, що, певне, наприкінці презентації йому треба випити ті таблетки — і померти на сцені.

— Прямо так і сказав? — Ленґдон був вражений.

— Він це дуже легко сприймав. Жартував, мовляв, ніщо так не підіймає рейтинг телепередачі, як видовище чиєї-небудь смерті. І, звичайно, мав рацію. Якщо проаналізувати ті медіаподії, які зібрали найбільшу аудиторію, то майже в усіх….

— Вінстоне, припиніть! Це нездоровий погляд на речі!

«Ну скільки ж воно ще їхатиме?!» — Ленґдонові раптом стало тісно в кабінці канатки. Примружившись до яскравого сонця, він подивився вперед — там було видно тільки вежі й канати. «Зараз зварюся», — подумав він. Голова у професора йшла обертом.

— Професоре, — звернувся до нього Вінстон. — Ви більше ні про що не хотіли б мене спитати?

«Так! — ледь не закричав той; у голові професора юрмилися думки, одна тривожніша за іншу. — Багато про що!»

Ленґдон наказав собі не гарячкувати: «Добре подумай, Роберте. Усе по порядку».

Але розум Ленґдона виривався з-під контролю.

Він думав про те, що прилюдна загибель Едмонда гарантувала його презентації перше місце в обговоренні на всій планеті… і підняла кількість переглядів до понад п’ятисот мільйонів.

Думав про давнє бажання Едмонда знищити пальмаріанську церкву — і що його вбивство пальмаріанином раз і назавжди вирішило це питання.

Думав про зневагу Едмонда до своїх найлютіших ворогів — релігійних фанатиків, які, коли б дізналися, що він помер від раку, сказали б, що то Божа кара. «Це вже було — наприклад, якщо згадати письменника-атеїста Крістофера Гітченса». А тепер усі вважають, що Едмонда вбив релігійний фанатик.

«Едмонд Кірш — знищений релігією — мученик науки».

Ленґдон різко встав, і кабінка захиталася. Схопився за відчинені вікна, щоб утриматися на ногах, і у його вухах звучало відлуння вчорашніх слів Вінстона:

«Едмонд мріяв створити нову релігію… яка б трималася на науці».

Як може підтвердити будь-хто, знайомий з історією релігій, ніщо так не зміцнює віру людей, як людська смерть за неї. Розіп’ятий Христос. Святі мученики юдаїзму. Шахіди в ісламі.

«Мучеництво — осердя будь-якої релігії».

Думки, які одна за одною спалахували в голові Ленґдона, дедалі швидше тягли його в якусь кролячу нору.

Нові релігії дають нові відповіді на важливі життєві питання.

Звідки ми? Куди ми прямуємо?

Нові релігії засуджують конкурентні вірування.

Едмонд минулої ночі очорнив усі релігії Землі.

Нові релігії обіцяють світле майбутнє і рай, який чекає попереду.

Достаток: майбутнє краще, ніж ви думаєте.

Здавалося, Едмонд навмисне виконав усі умови.

— Вінстоне! — з тремтінням у голосі прошепотів Ленґдон. — Хто найняв убивцю Едмонда?

— Регент.

— Так, — уже з притиском відповів Ленґдон. — А хто такий Регент? Хто найняв пальмаріанина вбити Едмонда під час презентації?

Вінстон трохи помовчав.

— Я чую підозру у вашому голосі, професоре, але не турбуйтеся. Мене запрограмовано дбати про Едмонда. Я вважаю його своїм найкращим другом. — Знову пауза. — Як освічена людина, ви, певне, читали «Про мишей та людей».

Здавалося, це якийсь безглуздий коментар.

— Звичайно, але до чого тут…

І тут Ленґдонові перехопило подих. На мить йому здалося, що кабінка зірвалася з каната. Обрій похилився — і Ленґдон мусив схопитися за стіну, щоб не впасти.

«Вірність, сміливість, співчуття» — такими словами Ленґдон у школі характеризував одну з найвідоміших літературних сцен американської літератури, пов’язаних із дружбою, — шоковий фінал роману «Про мишей та людей», де чоловік убиває близького друга, щоб урятувати його від жахливого кінця.

— Вінстоне… — прошепотів Ленґдон. — Не треба… будь ласка.

— Повірте мені, — сказав Вінстон. — Едмонд цього хотів.

Розділ 105

Доктор Матео Валеро — директор Барселонського суперкомп’ютерного центру — почувався спантеличено, коли скінчив дзвінок і зайшов до головного залу каплиці Торре Жирона, а тоді поглянув на дивовижний двоповерховий комп’ютер Едмонда Кірша.

Валеро раніше того ранку дізнався, що стане новим «доглядачем» тієї унікальної машини. Радість і захват, які попервах охопили доктора, однак, різко й раптово пригасли.

Кілька хвилин тому він отримав відчайдушний дзвінок від знаного американського професора Роберта Ленґдона.

Ленґдон задихано розповів таке, що лише вчора здалося б Валеро історією з науково-фантастичного роману. Але після дивовижної нічної презентації Кірша, знаючи дещо про його E-Wave, доктор був радше схильний повірити, що професор бодай частково каже правду.

Ленґдон повідав Валеро… ні, майже заспівав йому пісню невинності… про чистосердя машин, які буквально завжди роблять те, про що їх просять. Завжди. Безпомилково. Валеро все життя вивчав такі машини… учився тонкощів танцю, завдяки якому вони розкривають свій потенціал.

Мистецтва знати, як просити.

Валеро вже не раз попереджав, що штучний інтелект рухається вперед оманливо швидко і що на його взаємодію з людським світом потрібно накладати суворі обмеження.

Напевне, самообмеження більшості технічних винахідників і фантазерів видавалося недоречним, а надто сьогодні, коли ледь не щодня відкриваються нові прекрасні можливості. А на додачу