read-books.club » Сучасна проза » Вибрані романи 📚 - Українською

Читати книгу - "Вибрані романи"

265
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вибрані романи" автора Міґель де Унамуно. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 115 116 117 ... 139
Перейти на сторінку:
id="id101">

Розділ двадцять перший

Що відбувалося з бідолашною Хертрудіс, яка відчувала дедалі більшу внутрішню слабкість? Вона не сумнівалася в тому, що виконала свою місію на цьому світі. Вона залишала свого найстаршого небожа, свого Раміро, свого другого Раміро, в безпеці від найгірших випробувань, повантаженим на човен життя, а інших дітей під його наглядом; залишала домашнє вогнище розпаленим і тих, хто доглядав би його вогонь. А себе вона почувала зовсім зле. І страждала від безперервних ілюзій, непритомностей, і цілими днями бачила все як у тумані, так, ніби все було маревом і димом. І бачила сновидіння; бачила сновидіння, яких вона ніколи раніше не бачила. Їй снилося, що могло би бути, якби Раміро одружився з нею, а не з Росою. І, зрештою, переконувала себе в тому, що нічого особливо не змінилося б. Але вона прожила життям поза життям. Падре Альварес вважав, що бідолашна Хертрудіс постаріла раніше часу, що її гострий розум ослаб і ослаб він від самої своєї гостроти. І вона мусила захищати його від своїх давніх спокус.

Коли одного дня до неї підійшла Каридад і сказала їй на вухо: «Мамо!..» — то побачивши, як зашарілося їй обличчя, вона вигукнула: «Як? Уже?» — «Так, уже!» — прошепотіла дівчина. «Ти певна?» — «Так, певна. Якби не була певна, я тобі не сказала б». І Хертрудіс, посеред своєї радості, спізнала таке відчуття, ніби крижаний меч пронизав їй серце. Їй уже не було чого робити на цьому світі, крім як дочекатися онука, онука своїх Раміро й Роси, свого онука, й піти розповісти їм добру новину. Вона вже не піклувалася ні про кого, крім Каридад, яка для неї заповнювала весь дім. Навіть на Маноліту, на свій витвір, вона перестала звертати увагу, й бідолашна дівчина це відчувала; вона відчувала, що сподіваний онук відсунув її в тінь.

— Ходи сюди, — казала Хертрудіс Каридад, коли їм випадало зустрічатися на самоті, а вона таку можливість завжди шукала, — ходи сюди й сідай тут, поруч зі мною... Ти його відчуваєш, дочко моя, ти його відчуваєш?

— Іноді...

— Він тебе не кличе? Не поспішає, щоби вийти на світло, на світло сонця? Бо там усередині зовсім темно... а проте, тепло й тихо... Він не штовхає тебе? Якщо він надто затримається, то вже мене не побачить... я вже його не побачу... Якщо він вийде назовні надто пізно, а я покваплюся...

— Не кажіть такого, мамо...

— Не кажи, дочко! Але я відчуваю, як моє здоров’я слабне... я вже не годжуся ні на що... Бачу все ніби в тумані... ніби уві сні... Якби я цього не знала, то не могла б тепер сказати, який колір має твоє волосся — русявий чи чорний...

І вона повільно погладила її пишну русяву шевелюру. І так, ніби бачила пальцями, додала:

— Русяве, русяве, золоте, як сонце...

— Ти вже знаєш, якщо буде хлопчик, то назвеш його Раміро, а якщо дівчинка... Роса...

— Ні, мамо, дівчинку я назву Хертрудіс... Вона буде Тулою, мамою Тулою.

— Тулою... гаразд!.. А ще ліпше, якби ти народила двох, близнят, але хлопчика й дівчинку...

— Ради Бога, мамо!

— Що? Ти думаєш, ти не зможеш? Тобі здається, це будуть надто тяжкі пологи?

— Я... не знаю... Я нічого про це не знаю, мамо... Але...

— Так, це було б чудово, народити двійко близнят... хлопчика й дівчинку, які обнялися б іще тоді, коли нічого б не знали про світ, не знали навіть, що вони існують; які обнялися б у теплі материнського лона... Либонь, так люди живуть на небі...

— Які думки приходять тобі в голову, мамо Тула!

— Хіба ти не розумієш, що я прожила все життя, як уві сні...

І саме тоді, коли вона отак снила й наче хотіла зберегти у своїх грудях це останнє сновидіння й віднести його, мов причастя, в лоно матері землі, бідолашна Маноліта дуже тяжко захворіла. «Це я винна, — сказала собі Хертрудіс, — адже захопившись думкою про близнят своєї мрії, я зовсім перестала звертати увагу на цю бідолашну пташечку... Безперечно, в одну з тих хвилин, коли вона особливо потребувала, щоб я була з нею поруч, вона й застудилася...» І відчула, як повернулися до неї сили, повернулися ніби чудом. Голова їй очистилася, й вона стала доглядати хвору.

— Але ж, мамо, — сказала їй Каридад, — дозвольте, я її доглядатиму, ми доглядатимемо її по черзі... я, Росіта й Ельвіра...

— Ні, ти не зможеш доглянути її як годиться, і тобі не треба за це братися... Ти повинна доглядати те, що носиш у собі, й було б погано, якби, доглядаючи Маноліту, ти забула про свою вагітність, а щодо Росіти й Ельвіри, то так, вони її сестри, й вони люблять її, але вони на цьому не розуміються, а крім того, бідолашна, хоч і готова змиритися з чим завгодно, а проте, не уявляє собі, щоби мене не було поруч... Склянка звичайної води, яку я їй подам, принесе їй більше користі, ніж усе те, що можуть зробити для неї інші. Лише я зможу так прилаштувати їй подушку, що голова їй не болітиме й вона не бачитиме тяжких снів...

— Так, це правда...

— Авжеж, я виховала її!.. І я повинна її доглянути...

Вона наче воскресла. До неї повернувся весь осяйний і потужний апломб її найбільш героїчних днів. У неї більше не тремтів пульс і не підгиналися ноги. І коли, тримаючи склянку з лікувальною мікстурою, яку іноді тітка мусила їй давати, бідолашна хвора клала свої тремтячі руки в її дужі й витончені, то над ними ніби спалахувало сяйво ніжних спогадів, що майже погасло під час хвороби. І тоді тітка Тула сідала біля ліжка хворої й залишалася там, а хвора лише мовчки на неї дивилася.

— Я помру, мамуню? — запитувала дівчина.

— Ти помреш? Ні, моя люба пташечко, ні! Ти повинна жити...

— Поки живеш ти...

— І потім... і потім...

— Потім... ні... навіщо?

— Але ж дівчата повинні жити...

— Навіщо?

— Щоби жити... щоб одружитися... щоби створити родину.

— Але ж ти не одружилася, мамуню...

— Ні, я не одружилася; але я жила так, немовби одружилася... І ти повинна жити, щоби піклуватися про свого брата...

— Це правда... про мого брата... про моїх братів і сестер...

— Атож, про них

1 ... 115 116 117 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані романи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вибрані романи"