Читати книгу - "Інститут"

розумію, з чим ми тут маємо справу, але знаю, що це щось надприродне. Нам потрібно на якийсь час забрати цих двох. Коли з’являться штатські копи, скажіть їм, що ми повернемося за годину. Максимум дві. Уже тоді спробуємо почати хоч щось схоже на нормальну поліцейську процедуру.

Сам він сумнівався, що дотримається цієї обіцянки. Тім подумав, що його час у Дюпреї, Південна Кароліна, майже точно збіг, і йому було шкода цього.

Він був думав, що зможе тут жити. Можливо, з Венді.

39

Ґледіс Гіксон стояла перед Стекгаусом у стійці «вільно», з руками за спиною. Фальшивої посмішки, про яку знала (і яку ненавиділа) кожна дитина Інституту, і близько не було.

— Ви усвідомлюєте поточну ситуацію, Ґледіс?

— Так, сер. Мешканці Задньої половини перебувають у тунелі доступу.

— Правильно. Вибратися вони наразі не можуть, а ми не можемо проникнути до них. Наскільки я розумію, вони вже спробували… скажімо так, ошукати декого з персоналу за допомогою своїх здібностей?

— Так, сер. Це не діє.

— Але спричиняє незручності.

— Так, сер, незначні. Звучить якесь… гудіння. Це відволікає. Воно не звідси, не в адміністративній частині, але всі в Передній половині його відчувають.

«Логічно», — подумав Стекгаус. Передня половина ближче до тунелю. Можна сказати, прямісінько над ним.

— І воно ніби сильнішає, сер.

Може, це лише її уява. Стекгаус міг на це сподіватися, як і на те, що Данкі Конг не помилився, коли наполягав, що Діксон з друзями не зможуть вплинути на підготованих людей, навіть якщо до цього рівняння додати незаперечну силу овочів; але, говорив його дідо, сподіваннями в кінних перегонах не виграєш.

Мабуть, через незручну тишу Ґледіс продовжила:

— Але ми знаємо, що вони надумали, сер, і в цьому проблеми немає. Ми їх тримаємо за петельки.

— Дуже добре, Ґледіс. Тепер про те, чому я вас сюди покликав. Я так розумію, ви в молодості вчилися в Массачусетському університеті.

— Правильно, сер, але тільки три семестри. Навчання виявилося не для мене, тож я покинула це й пішла в морпіхи.

Стекгаус кивнув. Нема сенсу соромити її, вказуючи на факти в її справі: після непоганого першого року навчання у Ґледіс з’явилися доволі серйозні проблеми під час другого. У студентському барі біля кампусу вона пивним кухлем вирубила суперницю в боротьбі за прихильність її хлопця, після чого Ґледіс попросили покинути не лише заклад, а й коледж. Цей інцидент не був першим її сплеском поганої вдачі. І не дивно, що вона вибрала морську піхоту.

— Наскільки я розумію, вашою спеціальністю була хімія.

— Ні, сер, не зовсім. Я не визначилася зі спеціальністю, до того як… до того як вирішила піти.

— Але це була ваша мета.

— Ем, так, сер, тоді так.

— Ґледіс, припустімо, що нам потрібне — скористаюся несправедливо спаплюженою фразою — остаточне рішення стосовно тих у тунелі. Я не кажу, що так і буде, зовсім ні, але припустімо, що так…

— Ви запитуєте, чи їх можна якось отруїти, сер?

— Скажімо, так.

Тепер Ґледіс посміхнулася, й цього разу цілком щиро. Може, навіть від полегшення. Якщо пожильці зникнуть, щезне й те кляте гудіння.

— Дуже просто, сер, якщо тунель підключено до системи ОВК, а я в цьому не сумніваюся.

— ОВК?

— Опалення, вентиляція й кондиціювання, сер. Потрібні відбілювач і засіб для миття унітазів. У прибиральників того добра вдосталь. Якщо їх змішати, отримаємо хлор у формі газу. Поставити кілька відер під впускним каналом ОВК, що веде до тунелю, накрити брезентом, щоб добряче тягнуло, і вуаля. — Вона спинилася, роздумуючи. — Звісно, можливо, варто буде перед тим вивести персонал Зад­ньої половини. Мабуть, є лише один впускний канал, від якого повітря йде по всьому комплексу. Не впевнена. Можу переглянути плани системи опалення, якщо…

— Нема потреби, — сказав Стекгаус. — Але, можливо, ви з Фредом Кларком, санітаром… ем… приготуйте потрібні інгредієнти. Просто про всяк випадок, зрозуміло?

— Так, сер, звичайно. — Ґледіс аж не терпілося рушити. — А можна запитати, де місіс Сіґсбі? Її кабінет порожній, а Розалінд сказала питати вас, якщо мені цікаво.

— Чим займається місіс Сіґсбі, вас не стосується, Ґледіс. — А оскільки вона ніби свідомо підтримувала військовий тон, додав: — Ви вільні.

Ґледіс рушила на пошуки санітара Фреда, щоб із ним розпочати збирання матеріалів, які прикінчать і дітей, і те гудіння, що вгніздилось у Передній половині.

Стекгаус відкинувся в кріслі, роздумуючи, чи доведеться вжити таких радикальних заходів. Думав, що це цілком можливо. Та чи настільки вони радикальні, зважаючи на те, що вони тут роблять останні сімдесят чи скільки років? У їхній справі смерті не уникнути, врешті-решт, а іноді погані ситуації вимагають починати спочатку.

Цей новий початок залежить від місіс Сіґсбі. Її експедиція в Південну Кароліну досить безрозсудна, але такі плани нерідко спрацьовують. Він пригадав, як Майк Тайсон колись сказав: коли починається власне бійка, стратегія летить у трубу. Його ж стратегія відступу в будь-якому разі готова. Готова вже багато років. Гроші відкладено, фальшиві паспорти (три штуки) відкладено, плани подорожі на місці, місце прибуття очікує. Проте він триматиметься тут скільки зможе, частково з вірності Джулії, але здебільшого тому, що вірить у їхню роботу. Підтримувати безпеку у світі заради демократії — справа другорядна. Просто підтримувати безпеку — першорядна.

Поки причин тікати нема, переконував він себе. Вони в нокдауні, але ще мають змогу підвестися. Краще почекати. Подивитися, хто залишиться на ногах, коли бій закінчиться.

Стекгаус чекав, коли телефон видасть своє пронизливе брр-брр. Коли Джулія повідомить йому про результат польової операції, він вирішить, що робити далі. Якщо телефон так і не задзвонить, це також буде відповіддю.

40

На перетині шосе 17 і 92 стояв невеликий занехаяний косметичний салон. Тім зупинився й підійшов до пасажирського боку фургона, де сиділа місіс Сіґсбі. Відчинив їй двері й потягнув назад. Люк із Венді сиділи обабіч лікаря Еванса, який похмуро споглядав свою спотворену стопу. Венді тримала «ґлок» Таґа Фарадея. Люк тримав супутниковий телефон місіс Сіґсбі.

— Люку, зі мною. Венді, залишайся, будь ласка, на місці.

Люк вийшов. Тім попросив телефон. Хлопець передав йому апарат. Тім увімкнув його, тоді сперся на пасажирські двері.

— Як воно працює?

Місіс Сіґсбі не відповіла, просто дивилася перед собою на забиту дошками будівлю з вицвілою вивіскою «Гейрпорт 2000». Сокотали цвіркуни, а з боку Дюпрея долинали звуки сирен. Уже ближче, але все одно ще не в місті, виснував Тім. Скоро будуть там.

Він зітхнув.

— Не ускладнюйте, мем. Люк каже, що є можливість домовитися, а він розумний.

— Надто розумний, собі на лихо, — сказала вона, тоді стиснула губи. Не відриваючи очей від вітрового скла, схрестивши руки на дрібних грудях.

— Зважаючи на ситуацію, в якій ви опинилися, я б сказав, що й вам на лихо теж. Коли я прошу не ускладнювати, я маю на увазі, не змушуйте мене робити вам боляче. Як на людину, яка кривдить дітей…

— Кривдить і вбиває, — втрутився Люк. — І не лише дітей, а й інших людей.

— Як на людину, яка таке робить, ви