Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Німий, Німенький, де ти, ми втомимося тебе шукати, бо ми старі й хирляві, а крім того боїмося протягів, не помри нам від голоду, Німенький, глянь, ми хоч і не знаємо, де ти, та все ж залишаємо тобі трохи їжі в коридорах, щоб ти попоїв, коли забажаєш, ніби собака, але тіні не здатні їсти, аж доки вони не наважаться стати кимось, а ця тінь, позбавлена імені, бажає розчинитися в інших тінях кімнати, зменшитися до розмірів газетного паперу. Тінь, що не має імені й не відчуває голоду, поволі зменшується, приховуючи свій страх, який не дозволяє їй возз’єднатися з іншими тінями й набути пласкої форми статті, затиснутої в кутку серед старих газет, страх зосереджується в його мізерності, він переповнює мене, робить мене нестерпним для самого себе, я нерухомий, я не відчуваю голоду, я зостався без голосу, без слуху і майже без зору… Майже без зору, але очі мої все ще зберігають свою силу, й через те, що вони її зберігають, ця маленька грудка, якою я є, неспроможна більше терпіти цей безвихідний страх, який стискає її, і я розумію, що настала мить, яку більше не можна відтерміновувати. Я маю народитися.

Одного ранку я прокинувся в ліжку Ірис, задихаючись від тепла її тіла і ковдр, — дивіться, старі, дивіться, учора вночі нарешті народилося немовля, дивіться, я більше не товста, дивіться, як воно плаче, як воно пісяє, я не знала, що народжувати дитинку так легко, — це нелегко, Ірис, але у твоєму випадку було легко, тому що це чудодійне дитя, тому ти нічого й не помітила, — гляньте, як добре все відбулося, дитинка майже не втратила ваги, — звісно, якщо немовля було на підході, бо вже давно минуло дев’ять місяців, а про яке б диво не йшлося, коли вагітність затягується довше, ніж на дев’ять місяців, то ходиш уся мов на голках, не знаєш, що думати і що робити, — та про які дев’ять місяців ти говориш, Ерно, то була чудодійна вагітність, тому нема звідки рахувати дев’ять місяців, це така дурниця — ці дев’ять місяців, ти зараз така, як Амалія, з цими дев’ятьма місяцями, яка так нічого й не зрозуміла, й саме тоді їй заманулося шукати того пальчика, тож тебе так само заберуть у божевільню, якщо ти не замовкнеш зі своїми дев’ятьма місяцями, хіба не бачиш, народилася дитинка. Яке ж у тебе худе й хирляве немовля, Ірис, які в нього сумні очі! Але ось воно. Без жодних сумнівів. Це хлопчик, Бой, гляньте, здається, ніби в нього є німб, маленький, але все ж німб. І мене одягають у шовки й тюлі зі скарбів Інес, які вона берегла для мене у своєму світі. У речі з верхніх ящиків, адже речі з нижніх мені ще замалі. Коли я почну зсихатися, Ірис потроху мені їх даруватиме, у міру того, як той відсоток, який від мене залишився, скорочуватиметься, я сідатиму на ті мініатюрні стільчики, спатиму на тих ліжках із позолоченого картону всередині швейцарського шале, де мене роститиме Ірис.

Усі обдаровують мене своїми поглядами й порадами. Раніше, коли я був лялькою Ірис, я на це не заслуговував. Мені дають смоктати груди, навіть побавитися з ними руками, але я не можу, адже мене замотано в пелюшки, й Ірис гладить і цілує мене. Вона сидить на багряному адамашковому троні в пресвітерії зі мною на руках, вірянки б’ють нам поклони, звертають до нас свої молитви, свої поспів’я, які вони тихо прошіптують, щоб інші старі не почули, адже вони такі заздрісні, вони запалюють свічки довкола нас, розставляють квіти, Інес така сама колінопреклонна, як і решта старих, які просять нас про різне, щоб мені минув ревматизм, щоб наступного тижня нам дали квасолі замість гороху, щоб Рафаеліто випустили із в’язниці, куди цього хлопчика запроторили за аферу, яку він начебто прокрутив, але ж хіба він міг таке вчинити, він же був такою хорошою дитиною, коли я його ростила, він мав біленьке волосся, ніби вусики в кукурудзи, ось дивіться, я зберегла його, щоб ви могли пересвідчитися: «Слався, Царице», щоб матінка Беніта про нас не розвідала, «Вірую», щоб із хлопчика виріс святий, «Отче наш», щоб він ніколи не покинув цього дому, — старі моляться, шиють і співають довкола нас, ми перенесли ліжко й колиску, ми всі переселилися до каплиці, адже нас, старих, стало так багато, що ми не поміщаємося в підвалі, ми молимося, але також і граємо в цьому казино, на чолі якого сидимо ми з Інес серед переклеєних і перефарбованих гіпсових святих — «Сальве» і «Кредо», а разом із ними стакани, в яких трясуться кубики, фішки на підлозі, бо столів нема, а тому, якщо нам закортить пограти, то тільки тут, тому що матінка Беніта не дозволяє нам грати на кухні допізна, бо тоді ми палимо багато світла, а архієпископ більше не надсилає на будинок грошей, щоб сплачувати рахунки, але місіа Інес, така добра й така захоплена Ірис, яку, як вона каже, звуть не Ірис Мателуною, а блаженною Інес де Аскойтіа, дає нам багато грошей, щоб ми виходили з будинку, закутані в шаль, якщо в нас іще залишилися якісь шалі, які місіа Інес не виграла в нас у канідром, і купували найдорожчі вінки з живих квітів, і свічки, багато свічок, і все решту, що потрібно нам для поклоніння блаженній, яка вижила і яку Інес нарешті знайшла, щоб усі ми були щасливими; такий худорлявий цей малюк, якого свята тримає на ручках, я гадала, що святі діти пухкенькі й біленькі, як на картинах, а цей чорнявенький, але це байдуже, головне, що це чудодійне дитя, зачате без плями гріха, як тут не статися диву, але ми нікому про нього не розповімо — така була порада Брихіди, й вона мала рацію, ми роститимемо його самі, й самі за нього все робитимемо: я буду його руками, ти — ротом, вона — ногами; який гарненький у мене хлопчик, — каже Ірис, — гарненький хлопчик у гарненької блаженної дівчинки, в яку не повірили в Римі, але ж ви самі на власні очі бачите, що свята вчинила ще одне диво, і її син стане найбільшим дивом з усіх, він допоможе нам подолати смерть, за його наказом ми не помремо, і коли на те буде його воля, він посадить нас усіх-усеньких, які йому служили, у білу карету, запряжену трьома парами коней із білими попонами, плюмажем і віжками, і відвезе