Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

- Джастанці збрехали, - голос Асгейра заспокоював. Я звично поклала голову йому на груди, пригорнулася всім тілом і дивилася на небо, що повільно наливалося кольором після нічної чорноти, поки чоловік розповідав про те, що трапилося на кордоні: - Якщо Оттавіо де Фіцваль і був там, то вони дали йому піти, а мене спробували заманити в пастку.

На останньому слові мимоволі здригнулася. Рука Асгейра відразу притиснула мене до гарячого тіла, заспокоюючи. Підняла погляд і стурбовано вдивилась у блакитні очі. Маршал продовжував так само спокійно:

- Після того, як спроба напасти на наш загін провалилася, джастанці, звичайно, заявили, що обізналися і взагалі це не те, що ми подумали, а Оттавіо десь тут був. Доведеться сказати Торгніру, щоб відправив старому гусаку повідомлення, що на початку літа до нього хоче навідатися третій принц Мілаїри.

Кілька хвилин чоловік мовчав, ніжно погладжуючи мою оголену спину. Я прислухалася до його розміреного дихання та гучного серцебиття.

- Фолкор приведе загін у Вомон-ле-Тіссен. Я надто поспішав, щоб чекати на інших.

- Дякую, - сказала щиро і посміхнулася, відчуваючи, що тепер все точно буде гаразд. Але все ж таки виявила слабкість, за яку й самій стало соромно, тихо запитавши: - Можна я не сьогодні не виходитиму до Торгніра?

- Звичайно, - Асгейр відповів не замислюючись. Притиснув мене до себе і поцілував у лоба, обіцяючи: - Тебе більше ніхто не чіпатиме.

Я прикрила очі, вдихаючи рідний запах, за яким встигла страшенно скучити. Коли я вже не очікувала, маршал додав:

- Він просить вибачення. Пізніше.

Не втрималася і все ж таки трохи відсторонилася, скептично глянувши на Асгейра. Він зітхнув:

- Не дивлячись на жахливий характер Торгнір хороший правитель.

- Не дуже віриться в це, - чмихнула ледь чутно, знову ховаючи обличчя. Маршал на мій подив погодився:

- Знаю. Це навіть звучить дивно. До того ж з тобою він явно перегнув. Твоє бажання з мечем було… надто несподіваним. Та й настільки нахабна відмова королю досить сильно ранить чоловіче самолюбство.

Я спохмурніла, відчуваючи, як усередині спалахує запізнілий гнів, який раніше витісняв страх за себе і за наближених, а тепер він зміг оформитися. Підвела голову, подивившись на співрозмовника:

- Але ж ти писав йому, що ... - я сама запнулася і вмить розгубила всю впевненість, коли зрозуміла, що в той час я занадто боялася Білого Ката, щоб питати, що саме він написав королю. Асгейр прикрив повіки, ніби відчував себе винуватим, і пояснив:

- Я просив у брата лише віддати мені Валуа. Тоді я зміг би розпоряджатися тут і залишив би тобі титул, забезпечив би захист. Коли Меріт приїхала до столиці, вона піднесла все так, ніби я взяв собі живий трофей, і, як будь-який з них, я міг би подарувати його королю. Моя помилка була в тому, що я не хотів повідомляти про свій намір одружитися в листі, хотів поговорити з королем особисто та уникнути непорозуміння. Коли ж Торгнір приїхав, він вирішив, що ти підійдеш на роль королеви. Йому потрібна була жінка, яка зможе протистояти інтригам мілаїрської знаті, за якою не буде роду, який веде свою тіньову гру. До того ж ти гарна, освічена і по-ольдовійські слухняна.

- З останнім я б посперечалася, - пирхнула, намагаючись відвернутися, але Асгейр упіймав мою голову за підборіддя, змусив дивитися в його усміхнені очі та запевнив:

- Я зміг донести до Торгніра, що від Валуа йому варто триматися якомога далі.

- Ти думаєш, що він справді візьме за дружину Інгрід? - ризикнула поставити ще одне мене питання, що хвилювало мене. Асгейр скривився:

- Звичайно, ні. Думаю, він вигадає як провчити Меріт Хаген, через яку він ледве не зіткнувся в поєдинку з власним братом, - чоловік знову легко торкнувся мого чола губами, а потім глянув у бік вікна: - Настав час, моя маленька герцогиня. Я поговорю з братами та виставлю їх геть, а після цього…

- Асгейр, - я схаменулась, що зовсім забула про те, що бентежило мене останнім часом: - Потрібно знову перевірити таємні ходи.

Чоловік миттєво посерйознішав, підвівся на лікті й суворо запитав:

- Ти чула його? Щось ще сталося, поки мене не було?!

- Ні, - я хитнула головою, розуміючи, що я могла просто злякатися примари. Тієї ночі, коли я побачила малюнок, нерви і так були на межі, мені могло здатися що завгодно. Але все ж таки сказала: - Я нічого не чула, але Коррадо знову намалював його.

Асгейр кілька хвилин мовчав, роздумуючи, а потім вирішив:

- Одразу після розмови з братами, я візьму солдатів і пройду коридорами.

Ця обіцянка мене заспокоїла.

Незабаром Асгейр вирушив до короля, а я вирішила навідатися до пасинка. У кімнаті Коррадо виявився Арне Йансе. Бард усміхнувся мені та вклонився. У відповідь я також чемно схилила голову:

- Я повинна подякувати вам, Арне ...

- Що ви, світла леді! - обурився творець. Зобразив егоїстичний вираз обличчя і заявив: - Я дбав лише про те, щоб у моєї балади був щасливий фінал. Люди люблять хороші кінцівки.

Після цього він підморгнув мені та пішов з кімнати. Ромілда вклонилася і знову зайняла місце на стільці, знов беручись до вишивки. Підійшовши до пасинка, я побачила, що він продовжує малювати картину із зображенням чоловіка, що йшов у пітьму. Коррадо повернувся до мене і раптом підхопився на ноги, кинувся назустріч, обіймаючи мене за пояс.