Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Відповідай же, ну! — роздратовано мовила в телефон Ксенія.

— Щось сталося?

— Моя змінниця десь пропала… І зміну не передала, і на дзвінки не відповідає. Уперше таке.

— А змінницю звати… Христина?

На Ксениному обличчі промайнув подив, але вона швидко себе опанувала.

— Ви і це знаєте…

— Коли ти бачила її востаннє?

— Учора ввечері. Вона теж щось накоїла?

Андрій схвильовано підвівся й пройшовся кімнатою.

— Почекай-почекай… Учора? Учора ти її бачила, а сьогодні вона не передала тобі зміну? — він замислився. — Скажи мені ось що… Ці літери на площі — «Я люблю Буськів Сад», — коли вони з’явилися?

— Сьогодні. Тобто, вчора встановлювали — до ночі з ними морочилися…

— Учора?! — вигукнув він, і Ксеня аж здригнулася. — Учора ввечері встановлювали літери на площі?

— Ну, так… — медсестра розгубилася.

— Яка погода була цієї ночі?

— Що? — цей несподіваний поворот геть збив її з пантелику.

— Заметіль? Була цієї ночі завірюха чи ні?

— Ну, так. Оно ж усе селище по дахи завалило.

— Я повернуся, — кинув він і схопив куртку.

Уже коли був біля дверей, вони раптом розчахнулися, й на порозі постав усміхнений, розпашілий з морозу, Звір.

Андрій жадібно обмацував його поглядом, неспроможний вмістити це в голові — перед ним стояв маніяк. Оцей розумний, приємний чоловік, що цікавиться мистецтвом, — серійний убивця. Пригадав, як вони зустрілися вперше, і той міркував про марні надії. Як він себе виправдовує? Якось же виправдовує! Адже глибоко в душі всі вважають себе хорошими. Навіть «погані в поганому світі», як оце він, знають, що насправді вони нормальні. А що каже собі перед сном людожер, що розкошує від чужого болю… Що вони заслужили? Що він не може інакше?

— Тупогуб Євген Павлович, — відрекомендувався лікар.

— Як ви сказали? — Андрій подумав був, що не розчув.

— Тупогуб, — повторив він. — Євген Павлович.

— Який же я ідіот… — Андрій притиснув долоні до чола. — Хто ж іще, як не його син!

— Перепрошую, що? — лікар спохмурнів.

— Хто, як не його син, міг знати, що він вимагатиме врубати оті чортові літери! — викрикнув Андрій.

Відчуття реальності розмивалося дедалі більше. Він, — наче книжкова Аліса, яка вигукувала всім, що вони — не більше, ніж колода карт. От лише там вони, здається, відразу і стали картами…

«Не смій! — подумки наказав собі Андрій. — Не смій чіпати його!»

Спокуса була несамовита. Йому навіть не потрібно нічого робити — просто дати собі провалитися. Випустити лють назовні. Та якщо отак-ось серед білого дня вбити людину… Лікаря, мерового сина… Тут не кіно. Його схоплять або намагатимуться схопити — але дівчинку вже не врятувати.

Лікар і Ксенія перезирнулися.

— А ви, даруйте… — почав лікар.

— «Роздягайтеся, хвора!» «А ви?» — прокричав йому в лице Андрій, почуваючи сильне, непереборне бажання вбити лікаря просто зараз. — Уже читали такий анекдот?

— Доводилося, — незворушно відповів лікар.

— І що? Христина сміялася?

Його брови ледь смикнулися. Він метнув запитальний погляд на Ксенію, мовляв, «хто цей тип?», і знову подивився на Андрія.

— Не розумію, про що ви.

— Про Христину Рогач, яку ти вбив сьогодні вночі просто посеред площі! Ти прочитав її повідомлення і з’їхав з котушок, так? Як там було написано? Печериця? Зморшок? Я не дуже розбираюся в грибах!

Він очікував, що лікар ударить його.

Що є сили чекав. Краще б навіть дістав ножа, чи що там у нього може бути! Тоді Андрій зробив би це — не думаючи про наслідки і не дослухаючись внутрішніх застережень. Просто звернув би йому в’язи й отямився, коли всьому вже був би край.

Натомість лікар дуже натурально вдав нерозуміння й повернувся до Ксенії.

— Що він каже? — розгублено пробурмотів він. — Христину вбили? Нашу Христину — вбили?

І перш ніж йому відповіли, Євген Павлович крутнувся на підборах і хутко покинув медпункт.

— Христину вбили? — луною озвалася Ксеня, коли за лікарем зачинилися двері.

— Він і вбив, — Андрій втомлено опустився на стілець. — Не тільки її. А ще Людмилу. Не пам’ятаю прізвища. І дівчинку з аптеки…

— Мою Христину вбили? — повторила медсестра, наче нічого й не чула.

— Пробач. Я не хотів, щоб ти дізналася отак. Та якби я це не сказав — убив би його просто тут.

Вона подивилася на нього якимось дитячим благальним поглядом.

— Не питай нічого, добре? — попросив Андрій. — Ти пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Інше не має значення. Вдягайся, в нас мало часу.

Вона заходилася надягати пальто — механічно, мов сомнамбула.

— Іще одне запитання. Можна?

— Тільки швидко.

— Ви ангел?

Він гірко всміхнувся. І на секунду заплющив очі, міркуючи, що їй ліпше відповісти. А коли розплющив, то побачив, що вони стоять посеред обгорілої будівлі, грубо обшитої якоюсь фанерою й залізними листами. Що замість шибок у вікнах поліетиленова плівка. Що підлога, яка видавалася щойно вимитою, — просто втоптаний попіл. І що Ксенія — вбрана в якесь лахміття й має брудний і хворий вигляд. Запалені, закислі очі й страшенно потріскані, облізлі вуста. А її розкішне волосся спадає на плечі довгими зваляними пачосами. Він раптом збагнув, чим тут так сильно тхнуло, крім гару.

— Я прийшов урятувати дівчинку, — відповів він. — Інше не має значення.

І знову заплющив очі, згадуючи, як вона схилилася над ним тоді, в готелі, накривши балдахіном свого волосся.

Гала відчинила не відразу. Опухлі очі видавали людину, що проплакала багато годин поспіль.

— Ми йдемо шукати вашу дочку, — без вступу сказав Андрій. — І ми знайдемо її сьогодні, якщо робитимете, що я скажу.

У Галу наче вдихнули життя. Заметушилася, забігала. Він розпитував її про Надині особливості, а Гала металася по квартирі, наче серпокрилець, що лавірує в бетонних ущелинах великого міста. Ледь не силоміць увіпхнула їм в руки по чашці гарячого чаю. Принесла альбом зі світлинами і заходилася вибирати Надині — які взяти на пошуки. Ось вона вдома, ось вона на подвір’ї, ось вона під вбраною ялинкою… Недавні, і ті, де вона ще геть крихітка… Андрій роздивлявся їх і думав, чим є ці фото насправді, якщо Гала підібрала Надю на зупинці по той бік річки. Чиї знімки у неї в руках? І чи знімки це взагалі… Він заплющив очі, уявивши обгорілу квартиру, і знову розплющив. Усе як і було. Цей трюк не діяв на замовлення.

Про всяк випадок, він не став пити свій чай.

Білий «опель» із криво вирізаними з оракалу написами «Поліція» на дверях наздогнав усіх трьох дорогою на пожежну станцію.

— Що ви там нашому лікарю наговорили? — запитав Субота, коли вони один одному представилися.

— Про що?

— Трупи якісь, убивства… Де це ви такого наслухалися?!

Андрій нахилився до дільничного і сказав дуже тихо:

— Прочитав. У картонній течці з ініціалами «С.В.С.». Там іще фотка, де ти душиш чувака із фотостудії. І свиня в костюмі черниці. Показати?

Субота відсахнувся,