Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Він уже не знає, де ще шукати. Раптом погляд його падає на кухонне вікно, що виходить на протилежний бік, до урвища. Вікно розташоване височенько і завжди зачинене, шибки в ньому потемніли від кіптяви.

— Бери стілець і відчиняй оте вікно! Що? Не хочеш? Ну то я сам відчиню, відьмо!

Він вилазить на стілець, відчиняє вікно і… — О Боже! Квакео задкує, витріщивши очі й запустивши руки в скуйовджене волосся. Ніж випадає у нього з рук.

За вікном, над урвищем, стоїть кавалер Біссі.

— А що як, боронь Боже, ви посковзнетесь, — вигукує Квакео, та, схаменувшись, затуляє долонею рота. Ледь отямившись від жаху, тремтячи, він кидається на допомогу кавалерові.

— Помаленьку… отак, помаленьку, а тут ставте ногу мені на плече, ваша ясновельможність… І як це ви могли сховатися там? Подумати тільки! Ви, кавалер, ризикуєте скрутити собі в’язи через оцю шльондру! Ваша ясновельможність!

Він повертається до жінки й тиче їй кулаком в обличчя:

— Як?.. — кричить він. — Як ти тільки могла ховати його там, де так високо, так високо! Чом не знайшла пристойнішого місця? Хіба ти не бачила, дурепо, що я шукав скрізь, крім стінної шафи за портьєрою? Мерщій неси щітку для синьйора кавалера! Прошу, ваша ясновельможність, на п’ять хвилин у ту шафу! Чуєте, як там на вулиці кричать? Існують певні обов’язки, ваша ясновельможність, повірте, будь ласка. І не хотілося б їх мати, але що вдієш! Тільки на п’ять хвилин, будьте ласкаві; я їх прожену.

І, замкнувши кавалера в шафі, він підбігає до вікна, що виходить на вулицю, прочиняє його і кричить до юрби, що зібралася внизу:

— Нікого тут нема! Я відчиняю двері… Піднімайтеся, хто хоче, коли бажаєте переконатися самі. Але тут нікого немає!

© Український переклад. І. В.  Василенко, 1991.

Хто спокутує?

Третю ніч дядько Нелі Згембрі вкладався на току, на вимолоченому збіжжі, сторожувати домашню худобу — мула та двох віслюків, що неподалік скубли стерню.

Солома була волога від роси — зірки сльози зронили, казав старий Нелі. Ніжними дзвіночками заливалися цвіркуни довкола, і відрадним був їхній чистий спів після скреготливого монотонного сюрчання, яким оглушили за цілий день голосисті цикади.

Одначе старий почувався сумно. Лежачи горілиць, він дивився на зірки, раз по раз заплющував очі та зітхав.

Відчував, що доля обдурила його: нічого не дала здійснити з юнацьких мрій, натомість одібрала майже всі невеличкі вигоди, які випали йому мимоволі. А тут ще й дружина померла чотири роки тому, без якої йому сутужно, а парубкувати, сивому та згорбленому, сором.

І ось, коли він так журився, перед очима йому проплив у повітрі зеленою іскоркою світлячок і опустився поряд на солому.

Цей вогник приніс відчуття близькості неба, насправді такого далекого, і старий миттю підхопився й сів, наче прокинувшись од сну; та сном, скоріше, видавалися занурені у ніч речі довкола: його хатина, облуплена й задимлена, мул та двоє віслючків серед стерні, і там, ген вдалині, непевні вогні його рідного Раффадалі.

Світлячок ще був тут, на соломі побіля нього. Дядько Нелі підняв його й, розглядаючи бліду зелену іскорку в проваллі своєї грубезної долоні, подумав, що ця «вівчарикова свічечка» припливла до нього з милих серцю давніх молодих літ; може, це та сама, котра одного червневого вечора, більш як сорок п’ять років тому, на такому ж як і цей току, заплуталася у чорному волоссі Трізуцци Туміньї, яка разом з іншими раффадальськими хлопцями й дівчатами залишилася відсвяткувати закінчення жнив танцями під цимбали, просто неба, під місячним світлом.

Як же злякалася Трізуцца Тумінья, коли світлячок заплутався їй у волоссі, не відала сердешна, що це лише «вівчарикова свічечка»! Він підійшов до неї, обережно дістав світлячка і, показуючи затиснутого між двох пальців, проказав, наче проспівав колядку:

— Бачите, як світиться? На чоло вам сіла зіронька.

Так почалося кохання з Трізуццою Туміньєю тоді, коли світ видавався йому іншим! Але його батьки були проти заручин — через давні родові незгоди; відтак Трізуцца вийшла заміж за іншого і він узяв іншу; понад чверть століття вже збігло; тепер він удівець, і вона вдова понад десять років… Нащо прилинув світлячок? Нащо засяяв мерехтливим вогником перед очима йому, зажуреному і самотньому? Нащо опустився поруч нього на солому, зрошену зоряними сльозами?

Намацавши в кишені якийсь папірець, дядько Нелі загорнув у нього світлячка і довго ще потім сидів, поринувши в свої нічні роздуми, посміхався сам до себе; а зранку, побачивши дівча, котре простувало стежкою з поля до Раффадалі, гукнув, щоб завернуло до нього.

— Ніку, Нікуццо, послухай-но.

Очі йому сміялися, і сміх поривався і на обвітрені губи. Він затулив їх долонею.

— Кажи, знаєш тьотю Трезу Тумінью?

— Оту, що з льохою?

Старий насупився ображено. От тобі й маєш! Уже її знають у Раффадалі як «оту, що з льохою»! А прозвали її так тому, що вже кілька років вона з любов’ю відгодовує на диво гладку свиню, таку тлусту, що вже й ратиці не тримають. Чоловік помер, діти обсадилися власними сім’ями, тож льоха залишалась для неї єдиним близьким створінням, і горе тому, хто раптом пропонував її зарізати! Жінка частенько нахилялася почухати їй лоба, а та, рожева, наче зліплена з глини, розлігшись черевом на соломі, задоволена пестощами, рохкала й витягувала рило, наче в посмішці, підставляла шию. Всіх обурювало це вдоволене рохкання: навіщо відгодовувати свиню, коли не відвести її потім на різницю?

— Атож, тьотя Треза, — потвердив старий Нелі. — Знаєш її? Гаразд, тоді слухай: отут, у цьому клаптику паперу, загорнута вівчарикова свічечка. Дивись, щоб не полетіла, і не роздуши часом! Віднеси тьоті Трезі й перекажи, мовляв, Нелі Згембрі посилає, це та сама, — передай, — із давніх-давен! Отак. Дивись, не забудь: та сама, що колись давним-давно!.. Принеси мені увечері відповідь, а я тобі дам за це глечик бобової каші. Біжи!

А що? Зрештою, хоч йому шістдесят три роки, а проте він і дужий, і міцний, наче корінь оливи, та й Треза свіженька, мов та квасолька, соковита і при тілі.

Надвечір повернулося дівча з відповіддю:

— Сказала тьотя Треза, що волосся посивіло і свічечка згасла.

— Так і сказала?

— Отак.

Наступного дня дядько Нелі, ретельно виголений і чисто вбраний, наче молодий, з'явився у Раффадалі і зайшов до Трези Туміньї, аби сказати їй, що вівчарикова свічечка палає у його серці таким самим зеленим вогнем, як тоді, коли він побачив її у неї, зіркою на чолі.

— Заріжемо свиню й зіграємо весілля!

Треза