Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Як на вашу думку, про який тиск може йти мова у даному випадку — внутрішній чи зовнішній?

— А ви бачилися з Меланом?

— Цього ранку протягом кількох хвилин.

— Пардон переказав вам те, що я про нього розповів?

— Щойно ми про це розмовляли.

— І яка ваша думка?

— Пробачте, але мене більше цікавить ваша…

— Безперечно, внутрішні фактори! Мелан не з тих людей, на яких можна чинити якийсь тиск. Взагалі це найбільший відлюдько, якого я будь-коли знав.

— А як ви гадаєте, що визначає його поведінку в житті? Мислення чи почування? Інакше кажучи, серце чи розум?

— Ви питаєте мене як лікаря чи як звичайну людину? Як лікар, я б відповів, що це не моя спеціальність, і порадив би звернутися до психіатрів…

І, знову реготнувши в трубку, додав:

— А ті дали б вам сотню різних відповідей, залежно від школи, до якої належать…

— А що ви скажете як людина?

— Особисто я цілком певний, що в нього переважають раціональні чинники, хоча він натура досить складна… Якщо так можна висловитися, над ним тяжіє комплекс соціальної неповноцінності… У хлопця, звичайно не з його виші, було тяжке дитинство, а тепер він ладний за всяку ціну вибитися нагору… Словом, коли б його судили, я б, певно, виступив як свідок оборони…

— Ясно… Моє друге запитання важче сформулювати, і боюсь, що воно вас здивує… Як, на вашу думку, діяв би Мелан, опинившись у скрутному становищі? У найпростіший спосіб чи, навпаки, у складний?

— Слухайте, Мегре, та ви ж, видно, знаєте його не гірше за мене… Звичайно, у складний, я б навіть сказав, У найскладніший… Коли Мелан був студентом, то на простісіньке запитання міг відповідати цілу годину, не проминаючи жодного нюансу теми… Його розумові інколи бракує гальм — він завжди працює з максимальним напруженням… Він скоріше перестарається, аніж не доробить…

— Дякую вам… Тепер я ще хочу попросити вас про одну послугу — звичайно, якщо ви мені довіряєте… Цілком можливо, що я помиляюсь і всі мої теперішні гіпотеза абсолютно безпідставні… Я міг би краще зорієнтуватися, коли б поговорив віч-на-віч із мадемуазель Мотт…

— Ви хочете, щоб я їй подзвонив? Гаразд, я це зроблю. Бідолашна Мотт — коли б не її потворна зовнішність, усі вважали б її справжнім ангелом… До речі, а який у вас номер? Я зателефоную вам за хвилину…

Скінчивши розмову, Мегре підвівся і вийшов до вітальні, де тихо перешіптувалися жінки.

— Я все-таки наллю собі чарчину сливової… Якщо тільки цей ескулап не видере її в мене з рук…

Та лікар навіть не протестував. Він лише з цікавістю поглядав на свого приятеля, насилу приховуючи захоплення, змішане з деяким острахом.

Він би багато дав, аби дізнатися, з чого саме виходив Мегре, роблячи свої гіпотези, в якому напрямку працювала зараз його думка.

— Алло!.. Це я, пане професор… О, чудово… Сподіваюсь, вам було не дуже важко це зробити?.. Що?.. Важкувато?.. Даруйте… Ви не могли б підказати мені її адресу? Вулиця Фран-Буржуа, шість… Так, так, я знаю цей будинок… Колись я жив майже поруч, на площі Вож… Красно вам дякую!.. О, я б теж був дуже радий з вами зустрітися…

Коли він випростався, вираз його обличчя був, як і досі, спокійний, але в очах з'явилися дивні вогники.

— Пробачте, Пардон, якщо я залишу вас із дамами… Я цілком певний, що цю розмову підслуховували… Не виключено, що вони будуть там раніше за мене… До того ж унизу на мене чекають два агенти таємної поліції…

— Дозвольте, я вас підвезу… Адже моя машина у вас у дворі. Так буде швидше…

— Тоді я вийду з чорного ходу…

— Ти кудись ідеш? Надовго? — стурбовано запитала пані Мегре, коли вони з'явилися у вітальні.

— Не знаю… Сподіваюсь, що ні, а там буде видно…

— Ти не думаєш, що це небезпечно?

— Найнебезпечніше зараз — це сидіти на місці… Пардон мене підвезе й одразу повернеться…

По дорозі Мегре не промовив жодного слова і, скільки не озирався, не помітив «хвоста». Нічого не вдієш, певно, бідолашним агентам завтра теж доведеться йти у відпустку за станом здоров'я! А втім, з ними не будуть так церемонитися…

Вони незабаром звернули в тиху вузьку вуличку Фран-Буржуа, по обидві боки якої стояли старі будинки з дешевими мебльованими кімнатами. В них здебільшого жили емігранти, мало не з усієї Європи.

— На добраніч, Пардоне… Спасибі за все. Якщо я сьогодні чогось доб'юся, то лише завдяки вам…

— Хай вам щастить…

Мегре подзвонив. Невидима в темряві консьєржка відчинила вузьку хвіртку, прорубану у великих воротах під'їзду, і він опинився під високим склепінням, де ледве жевріла невеличка лампочка.

— Скажіть, будь ласка, як пройти до мадемуазель Мотт?

Праворуч, із віконця в стіні, долинуло:

— Прямо, потім направо… Другий під'їзд, квартира тринадцять…

Як тільки Мегре ступив на сходи, у коридорі спалахнуло світло, і трохи вище він побачив перед собою асистентку доктора Мелана з запаленим сірником у руці. Коли він порівнявся з нею, жінка промовила:

— Я боялася, що ви не знайдете дороги… Це в нас не так просто… Будь ласка, проходьте до кімнати…

Її голос помітно тремтів, у погляді відчувалася тривога, на блідому обличчі проступали червоні плями.

Кімната, куди вони зайшли,