Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Звичайно, така оцінка провідників не лише війська, а й, по суті, тих, від кого залежала доля подальшого політичного курсу, дуже відповідальна, багато в чому ключова для розуміння процесів, що наповнювали життя України в той період.

Голова Директорії скрушно визнає, що вся система військової влади свідомо вибудовувалась Головним Отаманом і його оточенням так, щоб над ними не було ніякого політичного контролю[914].

«От ця безконтрольність, самодержавність влади, цівільної й військової, була основною, початковою нашою бідою. Це була й свідома, й несвідома наша контрреволюція, яка, користуючись обставинами, захоплювала всю владу й одтирала від неї революційні елементи, не допускаючи над собою їхнього контролю ні в якій формі, а особливо в формі рад»[915].

Зовсім інші акценти у порушених В. Винниченком питаннях розставляє І. Мазепа. Він вважає поведінку отаманів природною реакцією на компромісну політику Директорії, яка не задовольнила ані лівих, ані правих. Одні — збольшевичувались (Григор'єв на Херсонщині, Зелений на Київщині), інші —вдавались до правоконтрреволюційних кроків (Балбочан на Лівобережжі) і ніхто не хотів підкорятись Директорії як керівному державному центрові[916].

Як завжди, оригінальне тлумачення складних тенденцій пропонує Д. Дорошенко. Він вважає отаманщину логічним продовженням деструктивної лінії, яку започаткувала Директорія, йдучи на антигетьманське повстання. Конструктивної програми вона запропонувати була не здатна, а покликані нею до життя руйнівні сили, вирвавшись назовні, вгамувати було вже нікому не під силу. «Дивлячись збоку, справді не можна було не прийти до висновку, що новий лад довго не вдержиться, — пише історик. — Влада не мала авторитету. Не знаю, чи здавали собі справу ті, що починали повстання, — що звалити Гетьмана може й легко, але що наладити якийсь инший лад — дуже важко вже через одне те, що при кожному рухові, який ставить собі метою щось скинути, щось зруйнувати, набирають великої сили всякі деструкційні стремління взагалі. Одже й Директорія, викликавши цього духа деструкції, не могла вже дати собі з ним ради. Та армія, що так легко й швидко зібралася в її руках в падолисті, ще легше й швидше розлетілась і розтанула, коли головна мета — повалення Гетьмана — була досягнута. Перейшовши до рук ріжних отаманів, військова справа опинилась в такому самому стані, як була рік тому назад, в січні 1918 р.»[917].

Дуже зашкодило національній справі, на думку колишнього високого урядовця, бездумне руйнування державного апарату, адміністративних органів влади. Директорії судилося пожати бурю, яку вона сама посіяла. Нова влада почала з того, що одним розчерком пера звільнила з посад усіх урядовців, призначених за гетьманства. «Назад приймали лиш по встановленні благонадійності, а що благонадійність посвідчували особливі комітети з поміж самих урядовців, легко собі уявити, яка з того вийшла деморалізація, і скільки порядних та чесних людей залишилося поза бортом, а на посадах позоставалися люде меткі, проворні, що вміли знайти собі протекцію або приподобатись новому начальству, вдаючи з себе завзятих самостійників та шовіністів. А тимчасом урядовий апарат та сякий-такий лад і порядок по всіх галузях державного життя і господарства, з великими зусиллями заведені за попереднього ладу, руйнувалися й нищилися. Як то звичайно буває при всяких переворотах і розрухах, на верх життя вибивались і випливали не кращі люде, а гірші, які вміють припасуватись до всякого режиму і до всякого ладу. Так було перші часи й після гетьманського перевороту, але тоді були инші обставини, була зовнішня сила, яка залізною рукою тримала порядок; тому-то влада встигла зорганізуватись і наладити порядок у країні, —та й то було важко. Тепер же, коли всі деструкційні, ворохобні елементи не знаходили собі ні опору, ні впину, нова влада, навіть, коли б вона й поставила собі головним завданням за всяку ціну завести лад і порядок, — ледви чи змогла б цього досягти»[918].

Д. Дорошенко вважає, що українське керівництво саме загнало себе у безвихідь, виголосивши наперед нереальні гасла, які з приходом до влади треба було хоч якимсь чином реалізувати. Дуже негативну роль, на думку дослідника, відігравав тиск лівих партій, що намагалися понад усе прискорити втілення в життя радикальних соціальних програм. За цих обставин українській владі постійно «…доводилось думати не стільки про якісь організаційні завдання, скільки про реалізацію тих широких обіцянок, тих палких гасел, які були кинуті в маси, щоб привернути їх на свій бік на початку повстання. Ставши ж на цей шлях, доводилось поневолі ставати на похилу площу й котитись, котитись невідомо куди, — куди донесуть хвилі розбурханого моря. Верховна влада, здійснена в Директорії з пяти осіб, випадково зведених докупи, і з Ради Народніх Міністрів, опинилась играшкою в руках лівих партій, що почали боротись між собою за перевагу. Яко протилежність «російській орієнтації» попереднього правительства було проголошено твердий самостійницький і національний курс. Але цей курс переводився часами в таких формах, які лиш осмішували уряд і безпотрібно дратували населення»[919].

Подібні погляди на сутність ситуації, створеної Директорією, висловлював і А. Денікін. «Винниченко проголошував декрети цілком більшовицького змісту про соціалізацію, націоналізацію, вилучення буржуазних цінностей, — писав лідер білого руху. — …Директорія розпалювала соціальну пожежу з метою свого ствердження, безсила потім локалізувати її в цілях власного існування. Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно, котився по інерції у бік більшовизму рад. Люди, які спостерігали життя України того часу, всі наші інформатори в один голос задовго до перевороту пророкували правлінню Директорії долю короткого та безславного етапу на шляху до більшовизму, і, за загальним визнанням, цей етап, коли він нарешті здійснився, мав найбільш анархічний характер з усіх дев'яти "режимів", що змінилися на Україні»[920].

Д. Дорошенко звинувачує Директорію також у тому, що нею було створено ненормальний політичний клімат, надзвичайно тяжку ідейно-психологічну обстановку, в якій не могли скільки-небудь вільно почуватися і діяти люди з власною орієнтацією й уподобаннями, здатні до критичного аналізу дійсності. У пресі розпочалось відверте цькування багатьох відомих громадських діячів. «Перед в цьому цькуванні вела "Рада", містячи статті під загальним заголовком "Під суд!" Один день вона домагалась суду над М. Василенком, другий над В. Науменком, третій над Д. Григоровичем-Барським і т. д., добре тямлячи, що в умовах тодішнього моменту це був заклик не до суду, а хіба що до самосуду. Коли я при стрічі з А. Ніковським, автором цих статей, запитав його, на що він це робить, Ніковський відповів, що домаганням суду над певними особами він як раз і хоче забезпечити їх від прояву "народного гніву". Взагалі в ці дні